Роздуми Еміля Чорана про Життя, Відчай та Дивну Втіху Невдачі

Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, що саме існування може бути... проблемою? У сучасному світі, де інтернет-меми часто жартують про небажання народжуватися, легко відмахнутися від таких думок як від миттєвого сплеску нігілізму. Але був філософ, який присвятив усе своє життя дослідженню саме цієї ідеї, занурюючись у глибини відчаю з такою інтенсивністю, що це одночасно лякає і захоплює. Йдеться про Еміля Чорана, румунсько-французького мислителя, чиї роздуми про життя, смерть і невдачу змушують нас по-новому поглянути на власні страхи та прагнення.

Небажаний Син Своєї Батьківщини

Народжений у 1911 році на території тодішньої Австро-Угорщини (сучасна Румунія), Чоран з юності відчував глибоку неприязнь до свого походження. Він вважав румунів посередніми і навіть виношував ідею написати «філософію провалу», присвячену саме невдачам Румунії. «Усе своє життя я провів у бунті проти свого походження, бажаючи бути кимось іншим... будь-ким, аби не тим, ким я був», – зізнавався він. Це відчуття відчуженості стало лейтмотивом його подальших роздумів про людське існування загалом.

В університеті він захопився працями Канта, Шопенгауера та Ніцше, але ключовою фігурою став російський філософ Лев Шестов, який переконав Чорана у свавільності та ірраціональності життя. Це лягло на благодатний ґрунт його власного песимізму. Він прийняв «незручність існування» як аксіому. Навіть його дипломна робота про Анрі Бергсона була критикою – Чоран звинувачував французького філософа в тому, що той не збагнув усієї трагічності життя.

Безсоння, Цвинтарі та Темна Муза

Звідки така похмурість? У 23 роки Чоран писав: «Я ніколи не міг писати інакше, ніж у стані депресії, спричиненої моїми безсонними ночами». Протягом семи років він майже не спав. Ця виснажлива депресія, як не дивно, стала його творчим паливом. Перед тим, як сісти за письмо, він слухав сумну угорську циганську музику. Додайте до цього його звичку прогулюватися цвинтарями, які він вважав ідеальним місцем для роздумів, – і портрет мислителя, одержимого темами смерті та тлінності, стає повнішим.

Його перша книга «На вершинах відчаю» (1934) здобула визнання. Сам Чоран казав, що вона врятувала його від самогубства, адже письмо стало для нього альтернативою смерті. Цікавий штрих до його біографії додає розповідь про реакцію матері на його книгу. Побачивши, яким нещасним виріс її син, вона нібито сказала, що якби знала про це наперед, то зробила б аборт. Чоран, за його словами, відчув величезне полегшення: «Я просто випадковість... Чому ж я сприймаю все це так серйозно?» Ця фраза стала для нього своєрідним екзистенційним виправданням.

Політичні Блукання та Пізнє Каяття

Як і багато інтелектуалів того часу, молодий Чоран не уникнув спокуси радикальними ідеологіями. Він висловлював симпатії до фашизму і навіть підтримував румунську «Залізну гвардію». Однак з роками та зростанням популярності він почав критично переосмислювати свої юнацькі погляди. У 1970-х він назвав свою підтримку ультраправих «найгіршою дурістю моєї юності» і ретельно редагував свої ранні твори, прибираючи будь-які натяки на симпатію до тоталітаризму. Це важливий момент, що показує здатність до самокритики навіть у такого, здавалося б, непохитного песиміста.

Суть Філософії Чорана: Смерть, Народження та Невдача

Три кити, на яких тримається думка Чорана, – це песимізм, антинаталізм (ідея про те, що краще б не народжуватися) та тотальне відчуття поразки.

1. Одержимість Смертю: На відміну від Сократа, який вважав, що філософія готує до смерті, Чоран стверджував: розум безсилий перед лицем небуття. Усі наші спроби відволіктися – кар'єра, пристрасті, віра – це лише ілюзії, які розбиваються об усвідомлення власної скінченності. «Коли свідомість стає незалежною від життя, одкровення смерті стає настільки сильним, що її присутність руйнує всю наївність». Навіть стоїчне прийняття смерті, на його думку, не працює, бо розмірковувати про смерть – це не те саме, що вмирати.

2. Народження як Катастрофа: Чоран йде далі: не смерть – головна проблема, а народження. У своїй знаковій книзі «Недолік бути народженим» (1973) він прямо запитує: «Чи можливо, що існування – це наше вигнання, а нікчемність – наш дім?» Народження – це жахлива випадковість, яка кидає нас у світ страждань, розчарувань і сумнівів. «Ми не поспішаємо назустріч смерті, – пише він, – ми тікаємо від катастрофи народження». Страх смерті – це лише відлуння травми нашої першої миті. Він навіть доходить до думки, що краще бути твариною, ніж людиною, рослиною, ніж твариною – будь-чим, що має менше свідомості, адже саме свідомість є джерелом страждань.

3. Невдача як Універсальний Закон: Чоран бачить невдачу скрізь: у долі румунського народу, у власній бідності та політичних помилках, і, зрештою, у самому проєкті під назвою «людство». «Життя, – вважає він, – перш ніж бути фундаментальною помилкою, є невдачею смаку». Ця всеохопна невдача стає для нього не просто констатацією факту, а фундаментальною характеристикою буття.

Чи Є Світло в Кінці Тунелю? Парадоксальний Оптимізм Песиміста

Здавалося б, філософія Чорана – це суцільний морок. Але в ній можна знайти дивний, майже збочений оптимізм. Якщо прийняти невдачу як норму, як природний стан речей, то зникає тиск очікувань – власних, чужих, суспільних. Якщо саме існування є відхиленням від чогось фундаментально невдалого, а Бог – лише «ремісник-аматор», то це майже полегшення. Зникає необхідність прагнути до недосяжної досконалості.

«Єдиний спосіб пережити одну катастрофу за іншою – це полюбити саму ідею катастрофи», – стверджує Чоран. Якщо ми приймаємо найгірше, нас уже ніщо не може здивувати чи зламати. Ми стаємо «непереможними жертвами». Це не заклик до бездіяльності, а скоріше пропозиція змінити оптику: перестати сприймати життя надто серйозно, звільнитися від гонитви за успіхом і визнанням, і, можливо, знайти своєрідну свободу у прийнятті власної та всесвітньої недосконалості.

Чоран не дає легких відповідей чи втішливих рецептів. Він ставить незручні питання, які змушують нас зазирнути у найтемніші куточки власної душі. Його філософія – це виклик, провокація, а для когось, можливо, і несподівана розрада. Адже усвідомлення того, що сумніви та відчай – це невід'ємна частина людського досвіду, може парадоксальним чином зробити нас сильнішими. Чого ж ви чекаєте, щоб відмовитися від ілюзій? – ніби запитує він нас крізь десятиліття, залишаючи це питання відкритим для кожного.

Література:

• Чоран, Еміль. Силогізми гіркоти. / Пер. з фр. А. Перепадя. – Київ: Грані-Т, 2011. – 160 с. (ISBN: 978-966-465-347-7)
  (Анотація: Збірка афоризмів Чорана, яка чудово ілюструє його стиль та ключові теми: розчарування, смерть, нікчемність існування, гіркий сарказм. Дозволяє відчути концентровану суть його песимізму, згаданого у статті.)
• Чоран, Еміль. Падіння в час. / Пер. з фр. А. Перепадя. – Київ: Темпора, 2013. – 184 с. (ISBN: 978-617-569-146-3)
  (Анотація: У цій праці Чоран розмірковує про історію, час, вигнання та неможливість повернення до первісної гармонії. Це доповнює розуміння його поглядів на людство як на "невдалий проект", що згадується у статті.)
• Cioran, E. M. The Trouble with Being Born. / Translated by Richard Howard. – New York: Arcade Publishing, 1998. – 224 p. (ISBN: 978-1559704329)
  (Анотація: Ключова праця Чорана, де він найбільш повно розвиває ідею антинаталізму та розглядає народження як первинну катастрофу. Безпосередньо стосується центральної теми статті.)