Невже життя - це просто мить між народженням і смертю?

Чи замислювалися ви коли-небудь, що відрізняє нас, людей, від решти тваринного світу? Можливо, це наша здатність усвідомлювати власну скінченність, розуміти, що наше життя – це лише короткий проміжок часу між народженням і смертю. Це знання, хоч і робить нас унікальними, водночас лягає на плечі величезним психічним тягарем. Десь глибоко всередині кожного з нас живе маленьки звір – це  страх перед неминучим кінцем, який невпинно гризе наше відчуття власної значущості та мети.

Тіло як Щит

Нам, можна сказати, пощастило. Наше тіло, з його потребами, функціями та задоволеннями, відіграє надзвичайно важливу роль. Воно ніби створює буфер, фізичну оболонку, яка відділяє нас від паралізуючої думки про неминучість кінця. Якби ми справді сіли й задумалися про те, що наше існування – лише крихітна іскра у величезному космосі, про свою самотність і нікчемність у масштабах Всесвіту, чи не збожеволіли б ми? Навіщо тоді писати симфонії, заробляти на життя, кохати, якщо ти – лише миттєвий мікроб у космічному пилу?

Це усвідомлення власної минущості та тривіальності, навіть якщо воно ледь помітне, позбавляє життя сенсу. Можливо, саме тому так багато людей проживають життя в "тихому відчаї", відчуваючи безглуздість свого існування так само гостро, як і неминучість смерті.

Втрачені Милиці та Пошук Опори

Колись релігії давали певну розраду, пропонували відповіді на ці складні питання, давали надію, хай навіть ірраціональну. Та часи змінюються. "Море віри", як писав поет, відступає, залишаючи людину сам на сам із екзистенційними питаннями, без звичних милиць та орієнтирів. Це гнітюче усвідомлення нашої смертності, напевно, лежить в основі набагато більшої кількості психологічних проблем, ніж ми можемо собі уявити. Якщо життя не має заздалегідь визначеної мети, чи варто його взагалі жити?

Створення Власного Світла

І ось тут криється парадокс: саме усвідомлення безглуздості життя змушує нас шукати і створювати власний сенс. Згадайте дітей. Вони приходять у цей світ з незаплямованим почуттям подиву, здатністю радіти простим речам – зеленому листю, сонячному променю. Але дорослішаючи, стикаючись зі смертю, болем та несправедливістю, дитина починає втрачати цю первісну радість та віру в абсолютну доброту. Ідеалізм розбивається об реальність, а припущення про власне безсмертя тане.

Проте, якщо людина знаходить у собі сили, вона може вийти з цих "сутінків душі". Пройшовши через усвідомлення безглуздості, вона може виробити нове, власне відчуття мети. Це вже не буде та сама наївна дитяча радість, але щось набагато міцніше, загартоване знанням про скінченність.

Найстрашніше у Всесвіті – не його ворожість, а його байдужість. Він просто існує, незалежно від нас. Але якщо ми зможемо прийняти цю байдужість, прийняти виклик жити повноцінно в межах відведеного нам часу, тоді наше існування – як окремої людини, так і виду в цілому – може набути справжнього сенсу та наповнення. Якою б безмежною не здавалася темрява навколо, ми самі маємо запалювати власне світло.

Література:

• Франкл, В. (2017). Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля.
  (Анотація: Класична праця Віктора Франкла, засновника логотерапії, описує його досвід у концтаборі та розкриває концепцію пошуку сенсу життя навіть у найважчих обставинах. Це безпосередньо стосується теми статті про створення власного сенсу перед лицем страждань і смерті).
• Ялом, І. (2017). Екзистенційна психотерапія. Львів: Видавництво УКУ (Українського Католицького Університету).
  (Анотація: У цій фундаментальній праці Ірвін Ялом досліджує чотири головні екзистенційні данності: смерть, свободу, ізоляцію та безглуздість. Книга глибоко аналізує вплив усвідомлення смертності на психіку людини та шляхи роботи з екзистенційною тривогою, що є центральною темою статті).