Втеча в екран: Як ми міняємо реальні думки на цифровий спокій
Іноді буває так важко. Важко залишитися наодинці зі своїми думками, коли все навколо здається надто складним, надто гучним, надто… багато. Намагаєшся зосередитися на навчанні, а мозок раптом починає нашіптувати: "А чи варте воно того? Цих зусиль, цього часу?". Працюєш, а в коротких перервах між завданнями тебе поглинає якась гнітюча одноманітність. День у день одне й те саме. Читаєш книгу, і одна влучна фраза раптом запускає цілий потік думок про ізоляцію, меланхолію, про те, що ніщо не приносить радості. Ангедонія. Знайоме відчуття?
Тиша, що оглушує
Навіть коли просто намагаєшся заплющити очі й заснути, спокою немає. У животі відчувається тугий вузол, а в голові, наче кадри прискореної зйомки, проносяться тривоги й сумніви. І ти шкодуєш про ту чашку кави, випиту трохи запізно, ближче до вечері. Знайома ситуація?
І тоді ти робиш те, що робиш завжди. Кілька відчайдушних рухів під ковдрою, поки пальці не намацають її – твою маленьку чорну скриньку. Твій рятівний круг, твоя "соска".
Маленька чорна скринька: Втеча у світло екрана
Ти вмикаєш екран. TikTok, Instagram, Х(Twitter), YouTube… Очі завмирають, поглинені блакитним світлом. І нарешті – тиша. Мозок замовкає. Це майже магія, правда? Інструмент, що здатен вгамувати будь-який страх, будь-який дискомфорт. Просто перенести тебе в інший світ – світ танцювальних трендів, політичних суперечок, нескінченного онлайн-шопінгу.
Цей світ здається достатньо реальним, щоб захопити твою увагу, твій час, але водночас – недостатньо реальним, щоб завдати справжньої шкоди. Навіть коли ти гортаєш стрічку і натрапляєш на статтю про те, що Земля пройшла точку неповернення, читаєш сотню коментарів про те, що людство, ймовірно, вимре до 2030 року… ти все одно лише за один-два свайпи від повної амнезії.
Так, все це нібито реальне, але воно таке ж реальне, як і наступний допис про "культуру скасування" чи суперечка про творчий занепад твого улюбленого гурту. Останнє зараз цікавіше, правда? Воно більше відповідає твоєму поточному "апетиту".
Алгоритм знає вас краще?
І ти знаєш, чи принаймні здогадуєшся: поки твої очі прикуті до екрана, всі ці маленькі механізми спостерігають за тобою. Прогнозують твій наступний крок, закидають наживку, перевіряючи, чи ти клюнеш. Ти продовжуєш скролити, клікати, лайкати… і цим самим заохочуєш формування свого власного "алгоритмічного я". Воно зіткане з твоїх найпростіших бажань, прагнень, секундних поривів.
Ти можеш не вважати себе матеріалістом, але алгоритм точно знає, скільки секунд ти роздивлявся ті нові черевики. Ти можеш бути впевненим, що ти не якийсь збоченець, який цілеспрямовано шукає відео дівчат у білизні, що танцюють. Але твій активний інтерес тут і не потрібен. Твоє "алгоритмічне я" – пасивне. Воно вічно прагне наступної яскравої новинки, яка з'явиться на екрані. І твій телефон має всі "квитанції" – історію твоїх поглядів, затримок, кліків.
Зрештою, ця технологія неминуче впливає на те, чого ми бажаємо. Якщо вже не вплинула остаточно. Ми самі дали дозвіл цим речам стежити за нами у найвразливіші моменти: наодинці в ліжку, стоячи в черзі в магазині, сидячи в туалеті.
Ціна комфорту: Дзеркало, що спотворює
Як криве дзеркало в кімнаті сміху, екран відображає наш психічний та емоційний стан у ці відчайдушні хвилини й години. Але відображає з ледь помітними спотвореннями. Достатньо тонкими, щоб ти ризикував рухатися все далі й далі за цим відображенням, поки твоє відчуття власного "я" непомітно не зміниться, наближаючись до того образу, який створив для тебе алгоритм.
Це здається справедливим компромісом: трохи себе в обмін на полегшення від "надто багато". Але чи усвідомлюємо ми, скільки саме "себе" ми віддаємо? Ті дурні запити в Google, ті повідомлення у Facebook, що, можливо, змінили чиєсь життя, твої фото… Навіть знаючи все це, чи змінює це щось насправді?
Повернення до себе: Погляд за межі екрана
Ми – істоти, яким властива слабкість. Самотні, збуджені, жадібні до вражень, до полегшення. Бути наодинці з собою часом справді може бути схожим на тортури. Бути усвідомленим, сприймати реальність у всій її складності – це стан постійного внутрішнього виклику.
Тож, замість того, щоб постійно отримувати інформацію про реальність, що руйнується, в якій ми народилися, чи не простіше зануритися глибше в ту, яка створена спеціально для нас? Персоналізована, зручна, завжди готова відволікти. Дайте цьому ще кілька років, і, можливо, ця алгоритмічна реальність стане єдиною, що залишиться.
Але перш ніж знову бездумно скролити... може, варто замислитись? І не забудьте повністю "стерти" цю кнопку "подобається", якщо розумієте, про що я.