«Зі мною щось не так». Ця фраза не завжди звучить уголос. Вона може бути тихим супровідником думок, жестів, вибору. Вона — як тінь, яка непомітно лежить на плечі й шепоче, коли хочеш сказати щось щиро, попросити про допомогу, вийти на сцену життя бодай на мить. Це не завжди про провину — це глибше. Це — сором. І саме він часто стає непомітною, але визначальною частиною внутрішнього світу людини.

Жити з постійним соромом — це ніби ходити світом із плащем-невидимкою, який бачиш лише ти. Він непомітний для оточення, але завжди відчувається тобою: у голосі, що тремтить, у зниженому погляді, в реакціях уникання. Це життя з очікуванням викриття — що хтось ось-ось побачить справжнього тебе, того, кого ти сам вважаєш «неприйнятним».

Цей досвід сорому часто зароджується ще в дитинстві. Коли природні емоції чи потреби не зустрічали підтримки, коли за вразливість карали, або коли увагу отримували тільки «слухняні» й «зручні». Тоді дитина робить висновок: «бути собою — це небезпечно». Вона вчиться ховатися. А разом із нею ховається її живість, емоційність, здатність творити стосунки, ризикувати, проявлятись.

У дорослому віці це проявляється в надмірній самокритиці, страху помилитися, складнощах у близькості, униканні нового. Людина ніби весь час стискає себе всередині, бо її внутрішній світ «не годиться для показу». І навіть отримуючи любов чи визнання, вона не вірить у них: сором шепоче, що це «не по-справжньому», або «вони не знають, який ти насправді».

Це глибокий, болісний стан, який не можна просто вимкнути. Але його можна почати помічати. Можна вчитися говорити собі: «Зараз я відчуваю сором. І мені боляче. Але це ще не значить, що я — поганий». Це звучить просто, але це ціла внутрішня революція. Особливо, коли поруч є той, хто не лякається твого сорому, не оцінює і не відвертається. Це може бути друг. А може — терапевт.

Сором не робить тебе зламаним. Він лише говорить про те, що колись тебе не зустріли з любов'ю. Але це не твоя провина. І сьогодні, можливо, настав час подивитися на себе з м’якшого кута. Дати собі дозвіл бути. Не ідеальним. Не зручним. А живим.

Бо ти вже достатній — просто тому, що ти є.