Іммануїл Кант про гідність: Як знайти цінність у собі, а не в лайках та зарплаті
Кажуть, кожен із нас має якусь внутрішню, безумовну цінність. Гідність, яка робить нас важливими просто так, самі по собі, незалежно від досягнень чи користі для інших. Це ідея німецького філософа Іммануїла Канта: людина – це ціль, а не засіб. Звучить неймовірно гуманно і правильно, чи не так? Ця думка мала б стати фундаментом того, як ми ставимося до себе, як поважаємо інших, як будуємо стосунки. Адже якщо кожен цінний, то заслуговує на повагу.
Але як часто ми почуваємося саме так – безумовно цінними? Як часто світ навколо підтверджує цю ідею?
Коли ми – лише гвинтики у великій машині?
Погляньмо правді у вічі: дуже часто розмови, очікування, навіть самовідчуття обертаються навколо того, що ми робимо. "Ким працюєш?", "Який твій внесок в економіку?", "Чого досяг?". Наша цінність ніби вимірюється посадою, зарплатою, продуктивністю. Ми стаємо ресурсом, функцією, гвинтиком у механізмі. І якщо ти "випадаєш" з системи, наприклад, втрачаєш роботу, то легко відчути себе непотрібним, пригніченим. Бо твоя "цінність для системи" зникає.
Ця умовність проникає і в особисте життя. Історично шлюби укладали для політичної чи економічної вигоди. І хоча часи змінилися, хіба сьогодні немає тиску відповідати певним стандартам, щоб тебе "вибрали"? Хіба не буває так, що у стосунках, навіть найближчих, мимоволі оцінюєш або відчуваєш, що оцінюють тебе – за зовнішність, статус, вміння щось дати партнеру? Сам Кант насторожено ставився до ідеї випадкових зв'язків, бо вважав, що навіть за взаємною згодою люди ризикують використовувати одне одного лише як засіб для задоволення, а не бачити одне в одному самоцінну особистість.
Порожнеча всередині та гонитва за зовнішнім визнанням
Коли живеш у світі, де твоя цінність постійно під питанням, де вона залежить від зовнішніх факторів, легко відчути всередині порожнечу. І цю порожнечу хочеться чимось заповнити. Чим? Часто – зовнішнім визнанням. Ми починаємо шукати схвалення, підтвердження того, що ми "окей", що ми чогось варті.
І сучасний світ дає для цього безліч інструментів, особливо соціальні мережі. Лайки, підписники, коментарі – все це стає мірилом нашої соціальної цінності. Здається, що чим більше уваги, тим ми значущіші. Але чи так це насправді? Чи стаємо ми щасливішими від чергового лайка? Часто ця гонитва лише посилює тривогу. Ми стаємо схожими на розбите дзеркало, що складається з уламків чужих поглядів і оцінок. Хапаємося за будь-яку зовнішню опору, щоб відчути: "я існую, і це нормально". Але це відчуття таке крихке і швидкоплинне.
Зміщення фокусу: погляд назовні
Що ж робити? Можливо, варто перестати шукати підтвердження своєї цінності там, де його зазвичай шукають? Якось я зрозумів, що ця нескінченна гонитва за схваленням або ніколи не закінчиться успіхом, або її результат – лише справа випадку. І я спробував змістити фокус.
Замість того, щоб постійно аналізувати, як я виглядаю в очах інших, яке враження справляю, чи достатньо я "цінний" у цій компанії чи ситуації, я почав просто... бути. Слухати інших, цікавитися тим, що відбувається навколо, помічати дрібниці життя. Не з думкою "що це дасть мені?", а просто так. Я приглушив той тривожний голос всередині, який постійно вимагав оцінки і підтвердження. Можливо, я просто мирно його відпустив.
І знаєте, що? Поступово я почав помічати, що світ навколо – цікавий. Що спілкування з людьми може приносити радість саме по собі, а не як засіб отримати схвалення. Що зосередження на чомусь зовнішньому – будь то розмова, робота, спостереження за природою чи допомога комусь – звільняє від постійного самокопання і тривоги про власну значущість.
Нова свобода: бути тут достатньо
Це не означає, що я миттєво позбувся всіх сумнівів. Час від часу все ще накочує відчуття власної нікчемності, самотності чи втоми. Це нормально, це частина людського досвіду. Але ці моменти стали рідшими і менш руйнівними.
Виявилося, що коли перестаєш відчайдушно шукати підтвердження своєї цінності ззовні, з'являється певна внутрішня тиша і свобода. Свобода просто бути, просто жити, просто насолоджуватися моментами, не переймаючись тим, чи "заслужив" ти це право своєю корисністю чи популярністю.
Схвалення – це приємно, безперечно. Але ще приємніше усвідомлювати, що воно не є обов'язковою умовою для того, щоб почуватися добре тут і зараз. Можливо, саме до такого стану – спокійного прийняття себе і світу, незалежно від зовнішніх оцінок – і варто прагнути. Можливо, саме це і є найближчим до тієї самої безумовної цінності, про яку говорив Кант.
Література:
- Кант, І. (2004). Основи метафізики моральності. Київ: Юніверс.
(В цій фундаментальній праці Кант викладає свою етичну систему, зокрема формулює категоричний імператив, один із варіантів якого наголошує на необхідності ставитися до людства, як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого, завжди водночас як до мети і ніколи лише як до засобу. Це безпосередньо стосується ідеї внутрішньої гідності, обговорюваної у статті). - Франкл, В. (2017). Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля.
(Книга Віктора Франкла, засновника логотерапії, досліджує пошук сенсу життя навіть у найважчих обставинах. Вона перегукується з темою статті про пошук внутрішньої опори та сенсу поза зовнішнім визнанням чи економічною цінністю). - Фромм, Е. (2017). Мистецтво любові. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля.
(Еріх Фромм аналізує природу любові, протиставляючи зрілу любов, засновану на повазі та піклуванні, іншим формам стосунків, де люди можуть використовувати одне одного. Це дотично до роздумів статті про умовність цінності у стосунках та ідеї Канта про людину як мету). - Бондаренко, О. Ф. (2001). Психологічна допомога особистості. Київ: Либідь.
(Хоча це більш загальна праця з психологічного консультування, в ній розглядаються проблеми самооцінки, самоцінності, міжособистісних стосунків та пошуку сенсу життя в контексті української культури, що може бути корисним для розуміння піднятих у статті питань).