Як соцмережі та ідея "бути кращим" позбавляють нас справжньої волі

Свобода… Це слово лунає всюди. Політики обіцяють її, ідеології ставлять її за мету, а ми відчуваємо її як щось фундаментальне, як повітря, яким дихаємо. Ми боремося за неї, цінуємо її, вважаємо ключем до щасливого життя. Свобода — це, безперечно, добре.

Але що, як усе не так просто? Що, як сама ідея свободи, якою ми її знаємо, насправді є хитромудрою пасткою? Що, як наше прагнення бути вільними — це лише ще один спосіб тримати нас у лещатах? Чи справді ми хочемо тієї свободи, про яку так багато говоримо? Спробуємо розібратися в цих непростих питаннях, спираючись на думки філософа Бьонг-Чул Хана, але говорячи простою мовою, без зайвого академізму.

Коли свобода — лише коротка мить

Хан пропонує подивитися на свободу з незвичного боку. Можливо, свобода — це лише короткий проміжок часу, коли ми переходимо від одного способу життя до іншого, від одних правил до інших? Уявіть собі: ви звільнилися зі старої роботи, але ще не знайшли нову. У цей момент ви ніби нікому нічого не винні, ніхто не контролює ваш графік. Це свобода? Так, але тимчасова. Скоро з’являться нові зобов’язання, нова рутина. У такому баченні свобода — це радше відсутність звичного порядку, а не сталий стан. Ми ніби завжди підкоряємося якимось правилам чи ідеологіям, а свобода — лише перерва між ними.

"Я — проект": ілюзія контролю

Але є й інший погляд. Можливо, свобода — це нескінченний процес самовдосконалення? Сьогодні популярна ідея, що кожен з нас — це "проект", який потрібно постійно покращувати, розвивати, "прокачувати". Ми більше не просто люди, підвладні комусь чи чомусь, ми — творці власного життя. Звучить привабливо, правда?

Та Хан вважає, що це лише нова, ефективніша форма контролю. Замість зовнішнього примусу — внутрішній. Ми самі себе змушуємо бути кращими, продуктивнішими, успішнішими. Ми самі стаємо собі і наглядачами, і тими, кого контролюють. Ми добровільно заганяємо себе в рамки, прагнучи відповідати ідеалу, який, як нам здається, ми самі обрали.

Цифрова клітка: добровільне ув'язнення?

Погляньмо на наше життя в соціальних мережах. Ютубери, блогери, та й просто звичайні користувачі — ми охоче ділимося подробицями свого життя. Фото, відео, думки, вподобання — усе це виставляється на загальний огляд. Ми робимо це вільно, ніхто нас ніби не змушує. Наша онлайн-присутність стала важливою частиною нашого "проекту Я".

Але чи не є ця прозорість, це бажання ділитися всім, ще однією формою підкорення? Хан порівнює соціальні мережі з "цифровим паноптиконом". Колись філософ Джеремі Бентам придумав ідеальну в'язницю — паноптикон, де один охоронець міг бачити всіх в'язнів одночасно, а вони не знали, чи спостерігають за ними в конкретний момент. Це змушувало їх завжди поводитися слухняно.

Сьогодні ми самі будуємо такий паноптикон. Ми добровільно виставляємо себе на огляд, спілкуємося, розкриваємо інформацію, не знаючи достеменно, хто, коли і з якою метою її побачить. Ми робимо це, бо відчуваємо внутрішню потребу — потребу працювати над своїм "проектом". Звідки вона береться?

Дружба чи конкуренція: що обирає сучасний світ?

Цікаво, що слово "свобода" в деяких давніх мовах має спільний корінь зі словом "дружба". Тобто, спочатку свобода могла означати можливість бути серед своїх, мати добрі стосунки з іншими, реалізовуватися через спільноту.

Але сучасний світ, особливо в умовах капіталізму, робить ставку на інше — на індивідуальну свободу, яка часто розуміється як свобода конкурувати. Кожен сам за себе. Конкуренція може бути рушієм прогресу, але доведена до крайності, вона руйнує дружні зв'язки та спільноту.

І Маркс, і Хан стверджують, що ця індивідуальна свобода конкурувати — це насправді лише механізм для ефективнішого обігу капіталу. Людина, яка бачить у всіх стосунках лише інструмент для досягнення мети, стає, за різким висловом Хана, лише "статевим органом капіталу". Свобода капіталу реалізується через нашу індивідуальну свободу, а ми самі при цьому втрачаємо щось важливе.

Навіть у політиці ми все частіше поводимося не як громадяни, відповідальні за суспільство, а як споживачі. Ми "обираємо" політиків, як товар у магазині, і потім скаржимося, якщо "продукт" не виправдав очікувань. Політики, у свою чергу, стають постачальниками послуг, головна мета яких — задовольнити "клієнта". Активна громадянська позиція, яка передбачає спільні дії та певне обмеження індивідуальної конкуренції заради спільного блага, відходить на другий план.

Чому немає революції? Геніальність самоексплуатації

Маркс передбачав, що гноблений клас (пролетаріат) рано чи пізно повстане проти експлуататорів. Чому ж цього не сталося в тому масштабі, якого він очікував, особливо в розвинених капіталістичних країнах?

Хан вважає, що сучасна система (неолібералізм) геніальна у своїй здатності поглинати конфлікти. Вона зробила так, що ми самі стали собі і господарями, і рабами. Пам'ятаєте ідею "проекту Я"? Робітник тепер одночасно і власник цього "проекту". Класовий поділ розмивається. Немає чіткого ворога, проти якого можна було б об'єднатися. Навпаки, система ніби складається з мільйонів індивідуальних "підприємців", які експлуатують самі себе заради примарної мети — поширення капіталу, часто плутаючи його потреби зі своїми власними. Ми вільні служити капіталу.

Навіть критика системи може стати частиною системи. Ліві стрімери заробляють гроші, критикуючи капіталізм, і їх тут же звинувачують у лицемірстві. Рух зупиняється, бо кожен сам собі експлуататор, і вказати пальцем на когось одного стає неможливо.

Тягар провини: від депресії до вічного боргу

Коли ми бачимо себе як "проекти", які можна нескінченно вдосконалювати, то й відповідальність за невдачі ми покладаємо виключно на себе. Якщо в часи Маркса невдачу можна було списати на експлуатацію з боку еліт, то тепер, коли ми самі собі і експлуататори, і експлуатовані, винуватити нема кого, крім себе.

Звідси, за Ханом, і походить сучасна "епідемія" депресії. Агресія, яка могла б бути спрямована назовні, на систему, спрямовується всередину. Замість революції — самознищення.

Філософ навіть ставить провокаційне питання: чи справді ми хочемо бути вільними? Можливо, ми підсвідомо шукаємо собі нового "бога", нові обмеження, щоб не нести тягар відповідальності, який дає справжня свобода? Колись цю роль виконував Бог, перед яким ми мали моральний борг. Сьогодні, можливо, цю роль грає Капітал?

Ми вічно "в боргу" перед ним — завжди можна заробити більше, бути продуктивнішим, зробити ще щось для свого "проекту". Смартфони стають нашими "молитовниками" і "сповідальнями", де ми звітуємо про свій шлях до успіху. "Лайки" та репости — як ритуальне "амінь", що підтверджує нашу відданість існуючому порядку. Соціальні мережі — як церква, куди ми ходимо, щоб нагадати собі, "чого ми хочемо" (чи чого нас навчили хотіти). Почуття провини — за те, що недостатньо стараємося, недостатньо продуктивні — ніколи не зникає. Ми вічно винні, вічно в боргу.

Замкнене майбутнє?

Отже, ми бачимо себе вільними підприємцями власних життів. Але прозорість цифрового світу та механізми самоконтролю, можливо, змушують нас плутати власні потреби з потребами системи. Дані про нас збираються не просто для спостереження, а й для того, щоб активно керувати нашими бажаннями та виборами.

У цьому сенсі майбутнє може видатися закритим. Якщо все передбачувано, якщо наші бажання формуються ззовні, чи залишається місце для справжньої свободи? Чим керованішим стає наше життя, тим менше ми віримо, що можемо щось змінити. Сама ідея свободи волі опиняється під питанням.

І головне питання, яке залишається відкритим для кожного з нас: а чи справді нас це хвилює? Чи справді ми хочемо бути вільними, з усією відповідальністю, яку це передбачає?

Література:

• Фуко, Мішель. Наглядати й карати: народження в'язниці. Пер. з фр. П. Таращук. Київ: Комубук, 2020. (Українською мовою. Класична праця, де Мішель Фуко детально аналізує концепцію паноптикону Бентама та розвиває теорію дисциплінарної влади. Розуміння цієї концепції є важливим для аналізу сучасних форм нагляду, в тому числі цифрового, про який говорить Хан.)
• Han, Byung-Chul. Psychopolitics: Neoliberalism and New Technologies of Power. Verso Books, 2017. (Англійською мовою. Оригінальна праця, де Хан детально розглядає, як неолібералізм використовує психологічні механізми та цифрові технології для встановлення контролю, перетворюючи суб'єкта на самооптимізуючий "проект". Це ключове джерело для розуміння ідей про самоексплуатацію, цифровий паноптикон та критику сучасної "свободи".)
• Хан, Б.-Ч. Психополитика: Неолиберализм и новые технологии власти. Ad Marginem Press, 2017. (Російською мовою. Переклад вищезгаданої праці Хана. Дозволяє ознайомитися з його аргументами мовою, яка може бути доступнішою для частини українських читачів.)
• Хан, Б.-Ч. Общество усталости. Негативность сегодня. Ad Marginem Press, 2021. (Російською мовою. У цій праці Хан досліджує, як суспільство досягнень та позитивності призводить до вигорання, депресії та синдрому дефіциту уваги, що перегукується з ідеєю самоексплуатації та її наслідків, згаданих у статті.)