Як знайти себе у світі, де панує екран?

Спостерігаючи за сучасними дітьми, неможливо не помітити одну картину: малюк, ще не зовсім впевнено тримаючись на ногах, вже майстерно гортає екран планшета чи смартфона. Цей образ "дфти-екраномани, як його часом називають, став чимось настільки звичним, що ми майже перестали дивуватися. Але що стоїть за цією картинкою?

Коли споживання замінює творчість

Здається, щось змінилося у самому способі, яким діти пізнають світ. Колись гра була переважно творчим процесом: вигадування історій, створення уявних світів, активна взаємодія з реальними іграшками та іншими людьми. Це те, що дослідники називають ігровою грою (ludic play) – процесом генерування, створення.

Сьогодні ж ми все частіше бачимо інший тип гри, особливо у дітей, які багато часу проводять з гаджетами. Це епістемічна гра (epistemic play) – гра, зосереджена на дослідженні готового контенту, на споживанні інформації. Дитина не стільки створює, скільки поглинає яскраві картинки, звуки, короткі відео, що миготять на екрані. Вона стає споживачем символів та симуляцій, а не їх творцем.

І це стосується не лише дітей. Згадаймо себе: скільки годин на день ми проводимо, пасивно гортаючи стрічки новин, соціальні мережі, дивлячись відео? Ми теж стали переважно споживачами інформації, образів, думок, які ллються нескінченним потоком з екранів.

Світ за склом: Ласкаво просимо до Гіперреальності

Ще десятиліття тому філософи, як-от Жан Бодріяр, попереджали про дивне явище, яке вони назвали гіперреальністю. Це світ, де копії, симуляції та символи (симулякри) стають настільки переконливими, що починають здаватися реальнішими за саму реальність. Ми дивимося реакції на стріми ігор, які самі є симуляціями. Ми обговорюємо дописи в соцмережах про події, яких самі не бачили.

Цей нескінченний "зал дзеркал", де відображення нашаровуються одне на одне, поступово затуляє від нас справжній світ. Ми починаємо жити у світі спрощених версій, готових шаблонів та симулякрів. Інтерфейс – яскравий, привабливий, завжди готовий запропонувати щось нове – стає нашим головним вікном у світ. Але чи не стає він водночас і стіною, що відділяє нас від реального життя, реальних почуттів, реальних людей?

Чому нас так тягне до екрана? Гонка за статусом

Але чому ми так легко піддаємося цій спокусі? Філософи Бертран Рассел та Жан-Жак Руссо дають цікаве пояснення. Рассел зазначав, що людство завжди боролося з двома видами нещасть: від природи (голод, хвороби) та від інших людей (конфлікти, ієрархія). З розвитком цивілізації ми навчилися краще долати природні лиха, і наша увага змістилася на соціальні проблеми – на наше місце в суспільстві, на статус.

Руссо розрізняв два види любові до себе: Amour de soi (природна самоповага, гідність від подолання труднощів) та Amour propre (гордість і самооцінка, що залежать від думки інших, від перемоги над кимось іншим, від демонстрації вищого статусу). У сучасному світі, де базові потреби в безпеці та їжі для багатьох задоволені, саме Amour propre, гонитва за статусом, виходить на перший план. Нам вже не так важливо, щоб наші переконання відповідали суворій реальності для виживання. Ми можемо дозволити собі "розкішні переконання", як їх називає Ендрю Поттер, – ті, що сигналізують про нашу приналежність до певної групи, підвищують наш статус в очах інших, навіть якщо вони відірвані від життя.

І де ж найзручніше демонструвати свій статус і переконання? Звісно, у віртуальному світі. Соціальні мережі з місця для спілкування з близькими перетворилися на арену для змагань: хто збере більше лайків, чий допис викличе більше реакцій, хто виглядає успішнішим, розумнішим, "правильнішим". Об'єктивна мета – збільшити кількість підписників – починає витісняти суб'єктивну потребу в щирих, органічних стосунках.

Коли реальність втрачає сенс: Фрагментація та недовіра

Життя в такій гіперреальності, зосередженій на статусі та видовищі, має свою ціну. Постійне нашарування симуляцій та боротьба за увагу призводять до того, що ми все більше замикаємося у своїх інформаційних бульбашках. Ідеології та соціальні групи стають дедалі більш фрагментованими, зосереджуючись на внутрішній боротьбі, пошуку "ворогів" та моральному контролі одне одного. Втрачається спільна мова, спільна реальність.

Будь-яка спроба зрозуміти іншу сторону породжує ще більше "балаканини", ще більше видовищності, що, як не дивно, призводить лише до глибшого непорозуміння. Виникає те, що Річард Гофстедтер описав як антиінтелектуалізм – недовіру до знань, експертів, а іноді й до самого процесу мислення. Ми бачимо це в різних формах:

Емоції понад усе: Коли будь-яке зауваження сприймається як особиста образа, а емоційна реакція стає головним аргументом (форма антираціоналізму, де почуття ставляться вище за логіку).

Недовіра до "еліт": Коли теорії змови та анонімні "докази" цінуються більше за наукові дослідження, бо "все куплено" (популістський антиелітизм, що відкидає експертне знання).

Знання = користь: Коли будь-яка інформація чи роздуми вважаються марними, якщо вони не приносять негайної матеріальної вигоди чи практичного результату (нерефлексивний інструменталізм). Згадаймо коментарі в стилі "TL;DR" (з прекладу too long; didn't read - занадто довго, не читав).

Ілюзії, що стають реальністю

Найнебезпечніше те, що гіперреальність не просто відображає світ – вона починає його активно формувати. Ідеї та переконання, народжені в онлайн-просторах, починають впливати на нашу поведінку в реальному житті. Наприклад, чоловіки, які постійно читають про те, що "всі жінки меркантильні", починають бачити підтвердження цьому в кожній дрібниці, ігноруючи реальний досвід. А жінки, переконані, що "всі чоловіки зраджують", можуть несвідомо провокувати конфлікти або бачити зраду там, де її немає.

Онлайн-переконання стають настільки сильними, що затьмарюють особистий досвід. І, за іронією долі, людина, що діє на основі таких переконань, сама може стати тим "доказом", який шукає інша сторона. Це схоже на концепцію гіперстиції – ідеї, яка сама себе втілює в життя, функціонуючи як самоздійснюване пророцтво. І це працює не лише у стосунках, а й у політиці, де дезінформація та дегуманізація опонентів призводять до реальних конфліктів та неможливості знайти спільне рішення.

Що далі? Повернення до себе

Ми стали майстрами споживання інформації, але чи не втратили ми здатність створювати, діяти осмислено, будувати справжні зв'язки? "Дитина iPad" – це символ не лише нашого сьогодення, а й можливого майбутнього. Майбутнього, де світ сприйматиметься через екран, де реальні люди здаватимуться лише блідими копіями своїх онлайн-аватарів, а складні проблеми реального світу (екологія, ресурси) здаватимуться далекими й нецікавими порівняно з яскравим інтерфейсом.

Звісно, легко сказати: "Виходьте з мережі, проводьте час з дітьми, говоріть з сусідами". І так, нам справді потрібно вчитися цінувати прості, "нудні" моменти реального життя, щоб повернути собі відчуття справжньої культури, справжніх стосунків. Потрібно знову навчитися витримувати паузу, тишу, власні думки без постійної стимуляції ззовні.

Але не менш важливо розуміти, що це не лише наша особиста відповідальність. Потрібно говорити про відповідальність технологічних корпорацій, які свідомо створюють продукти, що викликають залежність і затягують нас у гіперреальність. Потрібно говорити про соціальні умови – низькі зарплати, довгий робочий день – які часто не залишають батькам часу та сил на повноцінне спілкування з дітьми, штовхаючи їх до найпростішого рішення – дати дитині планшет.

Це складне завдання, що вимагає зусиль на різних рівнях. Але якщо "дитина iPad" – це наше сьогодення, то майбутнє, яке ми для неї збудуємо, залежить від того, чи зможемо ми самі знайти шлях назад до реальності.

Література:

• Бодріяр, Жан. (2004). Симулякри і симуляція. Видавництво Соломії Павличко «Основи». (Класична праця, що розкриває поняття гіперреальності, симулякрів та втрати реального в сучасному світі, насиченому медіа та символами. Актуальна для розуміння феномену життя в цифровому середовищі, описаного в статті).
• Руссо, Жан-Жак. (2008). Про походження та основи нерівності між людьми. В Суспільна угода. Трактати. Київ: Port-Royal. (У цьому трактаті Руссо вводить розрізнення між amour de soi (природна любов до себе, самозбереження) та amour propre (любов до себе, що виникає в суспільстві і пов'язана з порівнянням себе з іншими, статусом). Це допомагає зрозуміти психологічну основу гонитви за статусом в соцмережах, про яку йдеться в статті).
• Гофстедтер, Річард. (2017). Антиинтеллектуализм в американской жизни. Москва: Прогресс-Традиция. (Хоча це російський переклад праці про американське суспільство, вона є фундаментальним дослідженням різних форм антиінтелектуалізму – недовіри до знань, науки, експертів, що детально описано в статті як одна з небезпек гіперреальності. Аналіз Гофстедтера щодо популізму, релігійного фундаменталізму та утилітарного підходу до знань є релевантним).
• Зіммель, Георг. (2003). Великі міста і духовне життя. В Соціологія. Класичні та сучасні парадигми. Хрестоматія. Київ: Інститут соціології НАН України. (У цьому есе Зіммель аналізує вплив міського життя на психіку людини, зокрема зростання байдужості, раціональності та пересичення стимулами. Його ідеї про "трагедію культури", де об'єктивна культура (речі, інститути) домінує над суб'єктивною (особистий досвід), перегукуються з темою статті про домінування онлайн-статусу над справжніми стосунками).
• Карась, А. Ф. (Ред.). (2006). Філософія: Навчальний посібник. Львів: Новий Світ-2000. (Може містити розділи, що пояснюють філософські концепції, згадані в статті, зокрема погляди Рассела на цивілізацію та людські страждання, адаптовані для українського читача. Варто шукати відповідні розділи про соціальну філософію та філософію культури).