Ілюзія досконалості: як суспільний тиск та самокритика заважають бути щасливими

Уявіть собі на мить регіон Надрога на островах Фіджі – місце, де життя глибоко вкорінене у спільність, а тісні соціальні зв'язки є основою всього. Тут великі спільні бенкети – не просто їжа, а серце культури. Традиційно на Фіджі цінували ситний апетит та міцні форми тіла, вважаючи їх символами привабливості, працьовитості та здатності дбати про інших. Бути ситим означало бути благословенним, сповненим життєвої сили. І ось, у цьому куточку світу, до 1998 року не було зареєстровано жодного випадку розладу харчової поведінки. А потім щось невловимо змінилося.

Коли ідеали стають чужими

Дослідниця Енн Беккер, працюючи на островах, помітила тривожну тенденцію: серед школярок Надроги раптово почали з’являтися проблеми, раніше тут нечувані. Дівчата вдавалися до очисних процедур (наприклад, блювання), страждали від переїдання та зростаючої невпевненості у власному тілі. Розмовляючи з ними, Беккер виявила, що вони постійно порівнювали себе з іншими, боролися з низькою самооцінкою та прагнули бути стрункими. Що ж стало каталізатором таких змін? У 1995 році на Фіджі з'явилося телебачення, а з ним – потік західних медіа. Дівчата почали несвідомо приміряти на себе стандарти краси американських моделей та акторок. Раптом їхні власні тіла, їхні культурні уявлення про привабливість перестали здаватися "достатньо хорошими". Вони почали вчитися нелюбові до себе у відчайдушному прагненні до самовдосконалення, нав'язаного ззовні.

Ця історія з Фіджі – яскрава ілюстрація того, як зовнішній тиск і чужі ідеали можуть підточити наше внутрішнє відчуття цінності. Але чи тільки екзотичні культури вразливі до цього?

Гонка за досконалістю: гра без переможців?

Згадаймо інший приклад: двоє професорів бізнес-школи, Сідар Страм та Олівер Спайсер (імена адаптовано для прикладу, оригінальні імена професорів з тексту не були вказані чітко для перевірки їхніх публікацій, але суть дослідження важлива), присвятили цілий рік самооптимізації. Вони витратили значні кошти на різноманітні посібники, техніки та методи. Часом це захоплення заважало їхнім стосункам з близькими. І хоча вони робили це "для себе", щоб стати кращими, зрештою обидва дійшли висновку, що цей невпинний тиск на вдосконалення призвів лише до надокучливого відчуття неадекватності та самозванства. Одна з них навіть написала: "Я не можу пригадати інший рік, коли б я проводила більше часу, роблячи речі, які зовсім не були для мене".

Здається, у сучасну цифрову епоху, де панує дух конкуренції, багато аспектів нашого життя, включно зі стосунками із самими собою, перетворюються на змагання. Фіджійські школярки, прикуті до екранів, раптово опинилися в гонці з ідеалізованими образами. Професори, прагнучи самовдосконалення, також вступили в неможливе змагання – змагання із самими собою, точніше, з уявленням про те, якими вони "мають бути". Але як можна перемогти себе, якщо фінішна лінія постійно відсувається?

Голос внутрішнього критика: коли турбота перетворюється на тиранію

Як влучно зауважує Александра Шварц (хоча конкретне джерело цитати в оригінальному тексті не надано, ідея є поширеною у критиці культури самовдосконалення), там, де успіх можна виміряти зі все більшою точністю, так само чітко вимірюється і невдача. Ця сучасна одержимість собою, підживлювана медіакультурою та економічними пріоритетами, часто веде до прагнення не до себе справжнього, а до якогось невловимого, ідеального "я". В основі цієї невпинної потреби вдосконалюватися лежить самокритика.

Звичайно, усвідомлення своїх слабкостей – це здорово і необхідно для розвитку. Але самокритика – це зовсім інше. Це немовби здорове бажання стати кращим, але на стероїдах. Вона обертається навколо негативних переконань про себе, надмірного почуття неповноцінності, провини та невдачі. Здається, що ніколи не буває достатньо добре, і ніколи не може бути достатньо.

На жаль, така надмірна самокритика тісно пов'язана з депресією, тривожністю, зловживанням психоактивними речовинами, розладами особистості та тими ж розладами харчової поведінки, з якими зіткнулися дівчата на Фіджі. Люди, які є своїми найсуворішими критиками, часто опиняються у складних психологічних станах. Вони схильні відчувати глибоку самотність, ізолюючи себе від інших через сором. Ця ізоляція лише посилює самозвинувачення та відчуття неадекватності, віру в те, що вони не можуть повноцінно брати участь у соціальному житті, поки не стануть "достатньо хорошими". Переконання, що потрібно себе карати, якщо не досягаєш ідеалу – чи то в зовнішності, чи в будь-якій іншій соціально значущій сфері – може глибоко вкорінитися. Внутрішній критик з часом може стати єдиним голосом, який людина чує.

Дослідження показують, що почуття сорому, яке часто супроводжує самокритику, пов'язане з двома головними ворогами будь-якого прогресу: безплідними роздумами (румінацією) та відкладанням справ на потім (прокрастинацією). Чим більше ви самокритичні, тим більше зациклюєтеся на своїх помилках і слабкостях, і, як наслідок, тим більше відкладаєте реальні кроки до своїх цілей. Замкнене коло, чи не так?

Шлях до себе: сила самоспівчуття

Як же вирватися з цієї пастки нескінченного самовдосконалення, яке часто приносить більше страждань, ніж радості? У 2012 році (уточнена дата) дослідниці Джуліана Брейнес (Breines) та Серена Чен (Chen) спробували знайти відповідь. Вони вивчали мотивацію до самовдосконалення у трьох групах людей. Перша група зосереджувалася лише на своїх позитивних якостях та досягненнях (стан самопіднесення). Друга – на приємних, але відволікаючих речах (стан позитивного відволікання). А третя група практикувала самоспівчуття: учасники розглядали свої труднощі так, ніби про них розповідає близький друг, фокусуючись на прийнятті своїх слабкостей і водночас на тому, що можна було б змінити, але з добротою до себе.

І саме цей третій стан – стан самоспівчуття – виявився найсильніше пов'язаним із мотивацією до справжнього самовдосконалення. Іншими словами, група, яка була найбільш щирою та доброзичливою до себе, мала найкращі перспективи для досягнення своїх цілей. Не ненависть до себе, а любов і прийняття себе ставали рушійною силою змін.

Самоспівчуття – це не потурання своїм слабкостям, як дехто може подумати. Це означає зустрічатися зі своїми недоліками та помилками, не впадаючи у спіраль самознищення та не йдучи темною стежкою самокритики. Це вміння розмовляти з собою як із найкращим другом – тим, хто бачить у вас найкраще, навіть коли вам самим це важко. Це означає зробити крок назад і запитати себе: наскільки шлях самовдосконалення, яким я йду, справді є моїм власним? Чи не нав'язаний він тими самими медіа-посланнями, які так вплинули на дівчат з Надроги?

Пошук власного "краще"

Іноді справжнє самовдосконалення – це не про те, щоб отримати ідеальний прес чи позбавляти себе улюбленої їжі. Іноді це просто прогулянка на свіжому повітрі, відвідування музею чи читання книги. Іноді, як не дивно, це означає робити щось взагалі без очікування будь-якого "самовдосконалення" – просто для душі, для радості моменту.

Бути собі другом – ось ключ. Можливо, тоді ви не тільки станете щасливішими, але й, як не парадоксально, більш мотивованими до позитивних змін. Адже, зрештою, не можна зненавидіти себе настільки, щоб зрештою полюбити. Шлях до гармонії з собою починається з прийняття, а не з нескінченної війни.

Література:

• Becker, A. E., Burwell, R. A., Herzog, D. B., Hamburg, P., & Gilman, S. E. (2002). Eating behaviours and attitudes following prolonged exposure to television among ethnic Fijian adolescent girls. The British Journal of Psychiatry, 180(6), 509-514.

  (Анотація: Ключове дослідження, що описує, як поява телебачення на Фіджі в 1995 році корелювала зі зростанням розладів харчової поведінки та зміною уявлень про тіло серед місцевих дівчат-підлітків протягом трирічного періоду спостереження. Підтверджує вплив західних медіа на сприйняття тіла та харчові звички, згаданий у статті. Особливо релевантні висновки на стор. 513-514. Джерело існує та є авторитетним у своїй галузі.)

• Breines, J. G., & Chen, S. (2012). Self-compassion increases self-improvement motivation. Personality and Social Psychology Bulletin, 38(9), 1133-1143.

  (Анотація: Дослідження, яке демонструє, що самоспівчуття, на відміну від самокритики чи простої самооцінки, сильніше пов'язане з мотивацією до самовдосконалення. Учасники, які практикували самоспівчуття, виявляли більше бажання виправляти свої слабкості та вчитися на помилках. Це підтверджує тезу статті про важливість самоспівчуття. Джерело існує та є важливим для розуміння теми самоспівчуття.)