Як розпізнати, що ви граєте в "хованки" у своїх стосунках?
Усі ми прагнемо романтики, того всепоглинаючого почуття, що змушує серце битися частіше. Але що, як уся ця магія, усі ці метелики в животі – лише добре замаскована гра, яку ми ведемо самі з собою? Звучить дещо цинічно, чи не так? Та давайте спробуємо розібратися, не поспішаючи з висновками.
Таємниця "відрізаних" частин: що ми ховаємо в інших?
Уявіть собі, що в глибині душі кожен з нас час від часу робить дивну річ: ми ніби "відрізаємо" від себе якусь частинку – не буквально, звісно, а радше пригнічуємо усвідомлення певних своїх якостей. І не якихось поганих, а навпаки – найцінніших, найблагородніших. Тих, що роблять нас добрими, красивими, співчутливими, навіть тими, що бачать божественне в інших.
Навіщо? Щоб потім "сховати" цю частинку в комусь іншому – в об'єкті нашого раптового захоплення. І ось тут починається найцікавіше: ми забуваємо, що самі це зробили. Це забування – ключовий момент, адже без нього вся гра втрачає сенс. Хіба цікаво шукати те, про місцезнаходження чого ти чудово знаєш?
Так людина, в яку ми "сховали" свої найкращі риси, раптом стає для нас усім світом, нашим "коханням". А ми самі починаємо відчувати себе неповними, ніби розбитими на шматочки. І починається гонитва за цілісністю, за возз'єднанням з тією людиною, в якій, як нам здається, тепер живе наша втрачена частина. Ми віримо, що лише ця "міфічна алхімія" стосунків здатна зцілити нас і зробити знову цілісними.
Парадокс вибору: чому нас так вабить недосяжне?
Здавалося б, якщо ми вже пройшли через такі складнощі, "відрізаючи" й "ховаючи" свої скарби, то логічно було б ховати їх у тих, з ким є реальні шанси на зближення. Але ні, романтична гра часто веде нас іншим шляхом. Дуже часто ми обираємо для проекції своїх ідеалів людей, з якими стосунки апріорі складні, а то й неможливі.
Можливо, ця людина з іншого міста і приїхала лише на вихідні. Або вона вже у стосунках. Або, як нам здається, "занадто хороша" для нас. Чи не дивно? Чому ми так ускладнюємо собі життя? Кажуть, серцю не накажеш, і потяг – це не свідомий вибір. І це частково правда, бо гра ця розгортається на глибинних, підсвідомих рівнях. Але ми не просто невинні жертви обставин; ми значно активніші учасники цього процесу, ніж нам здається.
Глибока причина гри: коли пошук важливіший за знахідку
Вся справа в тому, що, можливо, ми насправді не так вже й сильно прагнемо "знайти" те, що шукаємо. Якби ми справді хотіли цього, найпростіший шлях – усвідомити, що все це було з нами від самого початку, і жодні складні маніпуляції не потрібні. Але таке усвідомлення руйнує гру, а гра ця має свої, досить важливі причини для існування.
Замисліться, чому люди, які мають стабільні, емоційно насичені стосунки, або ті, хто живе повноцінним, осмисленим життям, рідко "закохуються до нестями"? Це не випадковість. Гра в хованки стає особливо привабливою, коли ми не задоволені своїм життям: кар'єрою, наявними стосунками (або їх відсутністю), коли відчуваємо себе загубленими чи пливемо за течією без мети.
У такому стані ідея "сховати" щось хороше в собі деінде стає своєрідним мотиватором. Це ніби закинути вудку з наживкою з власних позитивних якостей, щоб "зловити" себе в новому, кращому місці, за межами нинішніх незадовільних обставин. Адже проектувати назовні погані речі не мотивує нікого їх шукати.
Пастка романтичного пошуку
Однак тут є нюанс: романтики часто не хочуть "ловити" себе по-справжньому. Бо це означало б кінець гри. Довелося б залишитися там, де вони є, і будувати життя з того, що мають. А це може бути гіркою пігулкою, адже реальність буває розчаровуючою, життя – нудним, виснажливим і важким. У пошуках є пригода, а в знахідці – її немає.
Отримання бажаного фактично позбавило б можливості мріяти про те, що десь там чекає краще життя. А боротися з безнадією – це те, з чим люди зазвичай справляються не дуже добре. Тому гра має бути так глибоко прихована від свідомості. Ми маємо вірити, що ці прекрасні частини нас справді існують десь у зовнішній реальності, інакше який у цьому сенс? Саме тому люди не тільки заперечують цей процес, а й часто запекло борються з будь-ким, хто намагається відкрити їм очі.
Шлях до справжньої цілісності: не в іншому, а в собі
Романтичне кохання, описане таким чином, може здатися дуже дорогим "золотим тільцем". Правда в тому, що неможливо по-справжньому возз'єднатися з тими частинами себе, які ми заперечуємо, просто вступивши в романтичні стосунки з іншою людиною.
Романтики були цілісними весь час. Вони лише відчували себе неповними та відокремленими у своєму сприйнятті як наслідок цього внутрішнього "відрізання" та проекції. Щоб стати по-справжньому цілісними, не завжди потрібні нові стосунки, що повторюють старі сценарії. Потрібно прокинутися до власної сутності, зцілитися від тих емоційних ран, які колись і призвели до цього розколу особистості. Це, можливо, не так захопливо, як нескінченна гра в хованки, але, повірте, значно корисніше і веде до справжньої гармонії.
Чи відгукується це вашому досвіду?