За лаштунками психіатрії: Про що варто знати, перш ніж приймати ліки
Чи замислювалися ви коли-небудь, що насправді означає мати "психічний розлад"? Для багатьох це звучить як медичний вирок, щось схоже на діабет чи хворобу серця. Але чи все так однозначно, коли йдеться про наші емоції, думки та поведінку? Здається, щойно ми починаємо говорити про душевні страждання, нас одразу ж спрямовують до кабінету, де головним рішенням часто стає рецепт.
Коли сум стає "розладом": Магія діагностичних довідників
Давайте будемо відвертими: хто вирішує, де проходить межа між звичайним людським сумом, тривогою чи ексцентричністю та справжнім "психічним захворюванням"? Головний документ, на який спираються фахівці – це DSM, Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів. Його видає Американська психіатрична асоціація. І тут виникає цікаве питання: чому психологи, консультанти, психотерапевти – люди, які переважно працюють зі словом та поведінковими техніками, – так активно використовують діагнози, розроблені лікарями-психіатрами, для яких основний інструмент – це медикаменти?
Як клінічний психолог, я часто спілкуюся з людьми про їхні проблеми та пропоную рішення на рівні їхнього власного досвіду. Наприклад, якщо людина приходить із симптомами, схожими на депресію, ми можемо разом скласти графік активностей, попрацювати над поведінковою активацією. Це ті речі, які людина, теоретично, могла б зробити й сама, так само як для схуднення можна менше їсти та більше рухатися без обов'язкового найму дієтолога. Моя роль – допомогти пройти цей шлях ефективніше. Але це зовсім не той підхід, який домінує у лікуванні більшості психічних негараздів у нашій країні.
Лікарі душі: Хто є хто і в чому різниця?
Існує безліч фахівців: психологи, психіатри, психотерапевти, соціальні працівники. Навіть людям "у темі" часом складно розібратися. Але якщо спростити, ключова різниця між психологом та психіатром (обидва є висококваліфікованими фахівцями) полягає ось у чому: психіатри, як лікарі, мають право виписувати ліки. І це право вони ревно оберігають, адже саме медикаментозне лікування є їхньою основною практикою і, будемо чесні, вельми прибутковою справою, якщо воно залишається під їхнім монопольним контролем.
Якщо у вас "людська" проблема – поганий настрій, нервозність, – можливо, ви схилятиметеся до "людських" рішень: поговорити, розібратися в думках, змінити спосіб життя. Але якщо вам ставлять діагноз "великий депресивний розлад" чи "генералізований тривожний розлад", це звучить як медична проблема, що потребує медичного ж рішення. І цим рішенням, фактично узаконеним психіатричною спільнотою, найчастіше стає таблетка. Як то кажуть, якщо ви йдете до перукаря – вас підстрижуть. Якщо ви йдете до психіатра – велика ймовірність, що ви вийдете з рецептом. Це їхня спеціалізація. І це створює залежність, адже людина не може сама собі "призначити" чи "відмінити" дію препарату на свій мозок.
Чи не стає "хвороб" забагато? Дивна арифметика DSM
Чи помічали ви, що з кожним новим виданням DSM кількість психічних розладів зростає, а критерії для вже існуючих стають все більш розмитими? Те, що раніше вважалося нормальною реакцією на життєві труднощі, тепер все частіше потрапляє під категорію "патології". Наприклад, колись діагноз "великий депресивний розлад" не ставили, якщо людина переживала горе – адже сум і пригніченість є абсолютно нормальною реакцією на втрату близької людини. Однак в останньому виданні DSM це "виключення через горе" було прибрано.
Здається, ми радикально розширили саме поняття психічного розладу. Дивно, чи не так? Навряд чи це пов'язано з тим, що саме психіатри вирішують, що вважати медичним розладом, і саме вони ж переважно лікують ці розлади медикаментами. Щоб новий психіатричний препарат був схвалений, він має продемонструвати ефективність у лікуванні симптомів конкретного розладу. Якщо ж для цього розладу вже існують схвалені ліки, планка для нового препарату стає ще вищою. Це, звичайно, невигідно з точки зору бізнесу, адже схвалення нового препарату може принести мільярди. Один із способів обійти цю перешкоду – гіпотетично, звісно, – це створити нові розлади, для яких ще немає схвалених методів лікування. Я не стверджую, що це робиться навмисно, адже це було б вкрай неетично. Але така можливість існує.
Діагноз без аналізів: Віримо на слово?
І тут ми підходимо до найцікавішого. Ми "виявляємо" нові хвороби чи "створюємо" їх? Самі психіатри визнають, що для переважної більшості психічних розладів не існує жодного об'єктивного діагностичного тесту – ні аналізу крові, ні сканування мозку, нічого подібного. Як же тоді можна довести, що препарат ефективний для лікування розладу, якщо неможливо навіть об'єктивно довести існування самого розладу? Якщо об'єктивне підтвердження не потрібне, ми ризикуємо опинитися в царині метафізики, сперечаючись, скільки ангелів може вміститися на кінчику голки.
Візьмемо, наприклад, критерії для діагностики синдрому дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ). "Чи часто ви не звертаєте уваги на деталі?" – Так, буває, доводиться перечитувати текст кілька разів. "Чи часто вам важко зосередитися?" – О, так, на нудних нарадах думки літають деінде. "Чи часто ви не слухаєте, коли до вас безпосередньо звертаються?" – Знаєте, я постійно забуваю імена людей, щойно їх почую. Боже, може, у мене СДУГ? Даючи людині, яка вже налаштована думати, що з її увагою щось не так, подібний опитувальник, ми значно підвищуємо ймовірність, що вона інтерпретує критерії саме під цим кутом. А стандартне лікування – це, звісно, вплив на хімію мозку.
Хімія мозку: Чи завжди потрібне втручання?
Ви можете подумати, що якщо проблема в хімії мозку, то мають існувати об'єктивні лабораторні тести, здатні виявити ці аномальні рівні хімічних речовин перед призначенням ліків. Але їх немає. Проте, ліки дійсно змінюють рівні певних хімічних речовин у мозку. І мозок може звикнути до цих змін при тривалому вживанні. Це означає, що після звикання людина, можливо, буде змушена приймати ці препарати невизначений час, особливо якщо немає чітких об'єктивних критеріїв, що проблема вирішена. Так люди стають "довічними споживачами" психіатричних препаратів.
Плацебо чи панацея? Результати, що змушують замислитись
Але що поганого в тому, щоб давати ліки людям, які страждають? Хіба ми хочемо, щоб вони продовжували мучитися? Звісно, ні. Проблема в тому, що ці втручання часто не настільки ефективні, як нам хотілося б вірити, а іноді можуть створювати більше проблем, ніж вирішують. Якби фармацевтичні препарати кардинально покращували психічне здоров'я нації, ми б це бачили. Проте, наприклад, Сполучені Штати, де медикаментозне лікування дуже поширене, стикаються із серйозними викликами у сфері психічного здоров'я, маючи одні з найвищих у світі показників смертності від передозування наркотиками та тривожні показники самогубств. Згідно з деякими даними, результати лікування шизофренії в деяких країнах, що розвиваються, можуть бути не гіршими, а то й кращими за соціальною адаптацією, ніж у США, при значно менших витратах. Американська громадськість, схоже, платить більше за менший результат.
Якби медикаментозні підходи були настільки дієвими, хіба ми не мали б бачити зменшення кількості людей з психічними розладами, подібно до того, як вакцинація зменшила поширеність кору?
Сьогодні приблизно кожна четверта людина в США протягом року стикається з якимось психічним розладом. Значна кількість людей настільки непрацездатні через психічні проблеми, що отримують державну допомогу по інвалідності. Наприклад, дані Соціальної служби США (Social Security Administration) за кінець 1990-х років показували, що психічні розлади були основною причиною інвалідності для значної частки отримувачів допомоги SSI (допомога для осіб з низьким доходом) та SSDI (страхування по інвалідності) – приблизно 27% отримувачів SSDI та 35% отримувачів SSI мали первинний діагноз психічного розладу. Це величезна цифра, і вона продовжує викликати занепокоєння.
Чи може це зростання бути пов'язане з тим, що ми просто "наздоганяємо" реальну кількість хворих, краще діагностуючи їх? Навряд чи, адже, як ми вже згадували, об'єктивних тестів для діагностики більшості розладів немає.
Замість висновків: Час для роздумів
Мільйони людей змінюють хімію свого мозку, іноді незворотно, щоб вирішити проблеми, які лікарі, що призначають ці ліки, самі не можуть надійно пов'язати з конкретними хімічними порушеннями. Чи не несе це певних ризиків? Чи не може це створити більше проблем, ніж вирішити?
Це не заклик відмовитися від допомоги чи знецінити страждання людей. Це заклик до критичного мислення, до пошуку глибших причин і різноманітних шляхів зцілення. Можливо, відповіді не завжди лежать у баночці з таблетками, а вимагають більш комплексного, людяного підходу до розуміння себе та світу навколо.