Як суспільство формує наші потреби і змушує відмовлятися від себе

З моменту, як ми з’являємося на світ, ми потрапляємо у вир соціалізації. Це безперервний процес, під час якого ми, мов губки, вбираємо правила, норми та очікування оточуючих. Саме тут, часто несвідомо, ми засвоюємо, які з наших потреб є «хорошими», прийнятними для суспільства, а отже, заслуговують на задоволення. А які – «поганими», незручними, такими, що їх краще приховати глибше, навіть від самих себе. Такий поділ веде нас у світ внутрішньої боротьби, де ми вчимося придушувати, заперечувати та відмовлятися від частини себе, від своїх найглибших прагнень. І, як не парадоксально, саме готовність іноді «бути поганим» в очах інших може стати ключем до справжнього задоволення цих прихованих потреб.

Коли «бути хорошим» означає відмовитися від себе

Уявіть собі: тисячоліттями наше виживання залежало від того, наскільки добре ми вписувалися в соціальну групу. Починаючи з батьків, які хвалили нас за «хорошу» поведінку – тобто ту, яка відповідала їхнім уявленням про належне. Чіткої межі між тим, що є поганим вчинком, і тим, що є поганим для самої людини, часто не існує. Тому для нашого «Я», для нашої самосвідомості, стає життєво важливим вірити: «Я – хороший».

Але що таке «добре» і «погано»? Ці поняття надзвичайно мінливі. Їх формує культура, суспільство і, найголовніше, конкретна сім'я, в якій ми зростаємо. В одній культурі відкритий прояв сексуальності може вважатися чеснотою, в іншій – страшним гріхом. Одна родина може заохочувати амбітність та навіть егоїзм як запоруку успіху, а інша – засуджувати ті ж самі риси, ставлячи на перше місце слухняність.

І ось ми проводимо все життя, намагаючись відповідати тому образу «хорошої людини», який засвоїли. Ми прагнемо бачити в собі лише схвалювані риси, а все, що асоціюється зі «злом», старанно витісняємо у підсвідомість. Ми придушуємо, заперечуємо, відкидаємо цілі пласти власної особистості, аби лише зберегти позитивне уявлення про себе.

Заборонені потреби: тихий бунт всередині нас

Потреби відіграють у цій драмі ключову роль. Всі ми маємо потреби – це наша природа. Однак соціалізація вчить: не всі потреби однаково корисні... для оточуючих. Якщо ви виросли в сім'ї, де вважалося, що «хороша людина» завжди ставить інтереси інших вище за свої, то ваша природна потреба в особистих досягненнях, у реалізації власних цілей, могла маркуватися як «погана», «егоїстична». І ви все життя будете вести внутрішню боротьбу: прагнути до успіху і одночасно картати себе за це «неправильне» бажання.

Або інший приклад: суспільство, що цінує стоїцизм, емоційну стриманість, холодність. У такому середовищі потреба в теплі, близькості, ніжності, любові може сприйматися як слабкість, як щось «неправильне». Прагнення до задоволення цієї потреби змусить вас почуватися «поганим», невідповідним. Ви будете боротися із цією потребою, і водночас відчайдушно її потребувати. І ця внутрішня війна може стати нестерпною.

Суть у тому, що прагнення до потреби, яка не вписується в суспільні рамки «добра», загрожує нашому самосприйняттю та відчуттю безпеки, адже ставить під сумнів нашу приналежність до групи. Але найцікавіше – потреба не зникає лише тому, що її вважають «поганою». Навіть якщо ви самі її такою вважаєте. Ви можете її придушувати, заперечувати, опиратися їй – вона нікуди не подінеться. Більше того, потреби, з якими ми так жорстоко обходимося, лише посилюються. Це як спрага: чим довше ви її ігноруєте, тим відчайдушніше хочеться пити.

Травма як корінь найглибших бажань: історія Оксани

Наші найглибші потреби часто є відлунням пережитих травм. А травма – це, значною мірою, саме про незадоволені потреби. Можливо, це було все ваше дитинство. Наприклад, якщо дитину постійно ображали, її глибокою незадоволеною потребою може стати потреба в захисті. Або якщо все дитинство пройшло під знаком гіперопіки, то ключовою може стати потреба в автономії.

І дуже часто ця найглибша, травмована потреба виявляється саме тією, яку у вашому соціальному середовищі вважали «поганою». Це створює жахливий внутрішній конфлікт: ви відчайдушно чогось прагнете і водночас самі собі це забороняєте.

Розглянемо приклад. Оксана виросла в родині ліберальних інтелігентів, активних учасників феміністичного руху. Її виховували сильною, незалежною, такою, що «може все сама, як чоловік, і навіть краще». Ідеологія «жінка не потребує чоловіка» була центральною. Мати в родині домінувала, а батько сприймався скоріше як помічник. У результаті, Оксана не мала досвіду того, що можна назвати здоровою чоловічою опікою чи присутністю у житті дівчинки: відчуття захисту, надійності, турботи, безумовного прийняття з боку сильної чоловічої фігури. Через це уявлення про потребу в "чоловічій власності" (як було зазначено в оригінальному тексті, що описував її ситуацію, і що тут розуміється в хорошому сенсі – як потреба в опорі, захисті, надійному чоловічому плечі) стало для неї джерелом внутрішнього конфлікту.

Це не лише було травматичним само по собі, але й посіяло в ній глибоке переконання: потребувати чоловічої підтримки – це жалюгідно, слабко, негідно сучасної жінки, це зрада ідеалам фемінізму. Роками її потреба в цій самій підтримці та опорі лише зростала. Але вона вела з нею підсвідому війну: не просила допомоги, коли було страшно, все робила сама, напружуючи всі сили. Вона обрала кар'єру лікарки – соціально схвалювану, що дозволяло їй почуватися «хорошою». Але всередині наростав біль від незадоволеної потреби. Її тіло було наче в лещатах, вона постійно напружувала м'язи, боролася з жіночими циклами, не даючи простору своїй жіночності. Це вело її до емоційного вигорання.

Для Оксани визнати і прагнути задовольнити свою потребу в чоловічій підтримці означало б піти проти всього, у що вона вірила, відчути себе «поганою», слабкою, зрадити ідеали. Це загрожувало її самооцінці та соціальним зв’язкам.

Що ж робити, якщо ваша найглибша потреба – «неправильна»?

Історія Оксани – це не унікальний випадок. Багато хто з нас живе в подібному кошмарі, де найглибша потреба стає дедалі відчайдушнішою, але визнати її – страшно. Саме самооцінка, наша віра в те, що ми «хороші», стоїть на заваді.

Що ж можна зробити?

1. Визнайте свою найглибшу потребу. Це перший і найскладніший крок. Так, це може змусити вас почуватися ніяково, «неправильно», викликати страх осуду. Але без чесності із собою нічого не вийде.
2. Поставте під сумнів «поганість» цієї потреби. Хто і коли вирішив, що вона погана? Чиї це були цінності? Чи актуальні вони для вас зараз? Цей аналіз допоможе зменшити внутрішній опір.
3. Попрацюйте з внутрішніми «частинами». У вас є частина, яка має цю потребу, і частина, яка їй опирається, засуджує її. Спробуйте зрозуміти обидві, їхні мотиви та страхи. Це схоже на концепції роботи з субособистостями в деяких напрямках психотерапії.
4. Шукайте «своїх». Знайдіть людей, які схвалюють вашу потребу, які підтримають вас у її задоволенні, а можливо, навіть допоможуть її задовольнити (якщо йдеться про стосунки). Підтримуюче оточення є надзвичайно важливим.
5. Прийміть рішення задовольнити цю потребу. Станьте її адвокатом. Робіть це свідомо, навіть якщо це загрожує вашому звичному уявленню про себе, навіть якщо це означає розрив або трансформацію деяких стосунків у вашому житті.

Це непростий шлях, адже він кидає виклик усьому вашому вихованню, усім засвоєним соціальним програмам. Але, можливо, саме готовність іноді «бути поганим» для інших відкриває двері до справжнього себе і до глибокого внутрішнього спокою.