Як перестати відмовлятися від себе через страх бути покинутим?

Ми, люди, – істоти соціальні. Наші життя нерозривно переплетені з життями інших, і саме у стосунках ми знаходимо опору, любов та відчуття приналежності. Та що, коли страх бути відкинутим стає настільки всеохопним, що ми готові відмовитися від частини себе, аби тільки уникнути цього нестерпного болю? Це звучить парадоксально, але саме таку, по суті, шкідливу адаптивну стратегію багато хто з нас несвідомо обирає. Спробуймо розібратися, чому так відбувається і, головне, як повернути собі свою цілісність.

Коли починається ця гра в хованки із самим собою?

Все бере свій початок у далекому дитинстві. Маленька людина цілком і повністю залежить від дорослих, які про неї піклуються. Безпека у стосунках з батьками – це фундамент, на якому будується все її подальше світовідчуття та взаємодія зі світом. І не варто думати, що, дорослішаючи, ми магічним чином позбуваємося потреби в інших. Потреба в здоровій залежності, в отриманні тепла, підтримки та прийняття від значущих людей залишається з нами на все життя. Саме задоволення цих потреб робить нас живими, дозволяє розвиватися емоційно, ментально та духовно. Вам потрібно, щоб ці потреби були задоволені, тому безпека у відносинах є однією з найважливіших речей у житті людини.

Однак, як це не прикро визнавати, саме інші люди можуть завдавати нам найглибших ран. Ми здатні ранити одне одного, робити вразливими та незахищеними. Тому соціальна згуртованість, відчуття безпеки поруч з іншими є для нас життєво необхідними. І щоб задовольнити ці потреби в безпеці та прийнятті, ми починаємо використовувати різні стратегії пристосування.

Як дитина вчиться "не бути собою"

Уявімо маленького хлопчика, назвемо його Тарасиком. Він дуже чутлива дитина, народжена в сім'ї, де батьки, можливо, через власний непростий досвід, мають труднощі з проявом та прийняттям емоцій, особливо так званих "негативних". Коли Тарасик проявляє свою природну чутливість, плаче чи сумує, батьки реагують не так, як йому б того хотілося для відчуття безпеки. Це може бути мовчазне несхвалення, роздратування, а іноді й більш явні форми – відверте приниження чи покарання, ізоляція. Дитина в такі моменти відчуває загрозу розриву зв'язку, загрозу бути покинутою тими, кого вона любить найбільше і від кого повністю залежить.

Тарасик отримує невербальний, а іноді й вербальний сигнал: "Ти не можеш бути таким чутливим і одночасно розраховувати на нашу любов та безпеку. Твоя чутливість – це проблема, вона загрожує нашим стосункам". І що робить дитина в такій ситуації, прагнучи зберегти життєво важливий зв'язок? Вона починає відмовлятися від цієї частини себе. Вона вчиться придушувати, заперечувати, зрікатися своєї чутливості. Вона перестає піклуватися про цю частину себе, не визнає її важливості. По суті, вона несвідомо перестає любити себе такою, якою є насправді.

Або розглянемо інший приклад: маленька Оксанка народилася у батька, який дуже чекав на сина і не приховував свого розчарування появою дівчинки. Щоб уникнути відчуття покинутості, щоб хоч якось здобути батьківську прихильність, Оксанка може несвідомо зректися своєї жіночності. Вона почне поводитися "як хлопчик", намагаючись відповідати невисловленим, але відчутним очікуванням батька, і буде відкидати все, що в ній є природно "дівчачим". Кожна жіноча риса, кожен прояв її статі буде сприйматися нею самою як щось небажане, щось, що потрібно приховати або трансформувати. Жодні її рішення, ні в особистому житті, ні у стосунках, не будуть спрямовані на підтримку та розвиток її жіночності, а навпаки – на її пригнічення та знецінення.

Якщо замислитися, скільки таких частинок себе ми могли відкинути в дитинстві, щоб "заслужити" любов, прийняття та безпеку від батьків, стає справді моторошно. І цей процес, на жаль, не завершується з дитинством. Він переноситься на всіх значущих людей у нашому дорослому житті, яких ми боїмося втратити, чийого несхвалення прагнемо уникнути. Патерни, закладені в дитинстві, продовжують відтворюватися у наших дорослих стосунках.

Гірка іронія: тікаючи від відмови, ми прирікаємо себе на неї

Коли ми відмовляємося від певних частин себе, ми, по суті, перестаємо про них дбати. Ми не приймаємо рішень, які б сприяли їхньому добробуту та прояву. Подібно до знехтуваної, відкинутої та покинутої дитини, ми не робимо нічого правильного для цих відторгнутих аспектів своєї особистості. І це, звісно, має прямий вплив на наші стосунки.

Ми, ймовірно, будемо несвідомо вступати у стосунки з людьми, які також не цінуватимуть і не підтримуватимуть ці наші "незручні" частини. Адже, повертаючись до прикладу Тарасика, якби він по-справжньому приймав і цінував свою чутливість, він би просто не зміг довго перебувати у близьких стосунках з тим, хто цю чутливість зневажає, висміює або намагається придушити. Коли ми не приймаємо позитивно якісь свої риси, ми ніби транслюємо у світ сигнал, що з цими частинами можна поводитися зневажливо. І ось тут криється найболючіша іронія всієї ситуації: ми відкидаємо себе, щоб уникнути відкидання іншими, але замість цього прирікаємо себе на ще глибше та частіше покидання з боку інших. Ми самі створюємо умови, в яких нас не можуть полюбити цілком, бо ми самі себе цілком не любимо, не приймаємо і не показуємо світові.

Шлях до себе: як повернути втрачені частини

Змінити цей руйнівний сценарій можливо і необхідно. Для цього потрібно наважитися зустрітися з тими частинами себе, від яких ви колись відмовилися, і почати процес їхнього повернення та інтеграції. Почати дбати про них, думати, говорити, приймати рішення та діяти в їхніх інтересах.

Як же знайти ці покинуті, забуті частини себе? Ось декілька напрямків для самодослідження:

• Зверніть увагу на свій сором. Те, чого ви найбільше соромитеся в собі, за що себе картаєте, часто є прямим вказівником на ті аспекти особистості, які були колись відкинуті через страх осуду. Механізм сорому безпосередньо пов'язаний з відмовою від частин себе.
• Згадайте своє дитинство. Спробуйте пригадати, що у вашій поведінці, рисах характеру чи емоційних проявах засуджувалося, відкидалося, ігнорувалося або, можливо, навіть каралося вашими батьками, вчителями, іншими значущими дорослими чи однолітками? Які ваші природні потреби залишалися систематично незадоволеними або незрозумілими?
• Проаналізуйте свої поточні стосунки. Які якості в партнерах (або друзях, колегах) вас особливо сильно дратують, викликають незрозумілу агресію або, навпаки, надмірно захоплюють, ідеалізуються? Часто це є дзеркальним відображенням тих частин себе, які ви або активно пригнічуєте, або проектуєте на інших.

Усвідомлення – це перший, але надзвичайно важливий крок. Наступний – це поступове, дбайливе прийняття та інтеграція цих "втрачених" частин у вашу цілісну особистість. Наприклад, жінка з нашого прикладу, Оксанка, могла б почати досліджувати свою жіночність, дозволяти собі проявляти ті якості, які колись собі заборонила, знаходити в них силу та ресурс. Це не завжди легкий і швидкий процес. Іноді він потребує підтримки та супроводу кваліфікованого психолога чи психотерапевта, але він, безперечно, вартий зусиль.

Відмова від частин себе, щоб не бути покинутим іншими, – це те, що робить майже кожна людина в суспільстві в той чи інший період життя, але це квиток в один кінець до внутрішнього пекла, до життя, наповненого болісними стосунками, і до побудови реальності, яка вам насправді не підходить, не приносить радості та задоволення. Тож наважтеся повернути собі ті частини себе, від яких ви колись відмовилися, і спостерігайте, як правильні стосунки і правильне життя для вас починають проявлятися прямо перед вашими очима.

Література:

• Браун, Б. (2021). Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є. К.: Наш Формат. (Ця книга глибоко досліджує теми сорому, вразливості та автентичності. Автор пояснює, як страх відкидання та прагнення відповідати чужим очікуванням змушують нас ховати справжніх себе, та надихає на прийняття власної недосконалості як шлях до повноцінного життя. Це безпосередньо стосується центральної ідеї статті про відмову від частин себе.)
• Стоун, Х., Стоун, С. (2007). Внутрішній критик. Як подружитися з ним і перетворити на союзника. М.: Эксмо. (Оригінальна назва може бути "Embracing Your Inner Critic"). (Хоча книга російською, вона розглядає концепцію "внутрішнього критика" як однієї з субособистостей, яка часто формується для захисту від болю та відкидання, але згодом починає шкодити. Робота з критиком допомагає інтегрувати відкинуті аспекти "Я", що є релевантним до теми статті.)
• Мак-Вільямс, Н. (2015). Психоаналітична діагностика: Розуміння структури особистості в клінічному процесі. К.: ВД «Професіонал». (Оригінальна назва: McWilliams, N. *Psychoanalytic Diagnosis: Understanding Personality Structure in the Clinical Process*). (Цей фундаментальний текст описує різні типи організації особистості та захисні механізми, серед яких є й ті, що пов'язані з відщепленням чи придушенням певних аспектів "Я" внаслідок раннього досвіду та потреби в адаптації. Це дає глибше розуміння коренів проблеми, описаної в статті.)
• Крамер, Д., & Алстед, Д. (Ред.). (2008). *Джунгіанський аналіз сновидінь. Практикум із тлумачення.* К.: Акта. (Оригінальна назва може відрізнятися, але стосуватися юнгіанського аналізу). (Юнгіанська психологія приділяє велику увагу концепції "Тіні" – несвідомої частини особистості, куди витісняються неприйнятні для Его аспекти. Робота з Тінню, її усвідомлення та інтеграція є важливим кроком до цілісності, що перегукується з ідеєю повернення відкинутих частин себе.)