Проблемні стосунки, як почути один одного.
Про стосунки, які ми вибираємо
Стосунки — це не просто історія двох людей. Це цілий всесвіт між ними.
Місце, де зіштовхуються надії, страхи, досвід дитинства, рани, очікування і мрії. І часто ми входимо в них з надією, що «зараз усе буде по-іншому». Але дуже швидко опиняємося у вже знайомому сценарії. Сценарії які ми принесли з дитинства у наше доросле життя, родові програми своїх батьків та бабусі з дідусем, помилкові переконання про себе, стосунки і навіть гроші.
І кожен, обере свій спосіб справлятися з труднощами у стосунках. Хтось замовкає, коли стає боляче. Хтось навпаки — підвищує голос, намагається «пробити» стіну мовчання. І цією руйнівною енергією зносить все на своєму шляху. Хтось тікає в роботу або дітей. А хтось — просто звикає. І живе поруч, але не разом.
І тут виникає головне питання:
Ми хочемо мати рацію — чи хочемо бути разом? Чи взагалі можливо бути близькими один одному? Чи можливо бути щасливим у парі?
Бо іноді «я правий» звучить гучніше, ніж «мені важливо тебе не втратити».
І іноді — ми більше боремося за своє бачення ситуації, ніж за стосунок. Доказуючи свою правоту ми втрачаємо цінність почуттів своїх та іншого. Ми боремося за владу, безжалісно вбиваючи стосунки своїми обвинуваченнями, своїм очікуванням від іншого, жагою до своєї справедливості.
Але справжня близькість починається не тоді, коли в парі «все добре». Вона починається там, де ми наважуємося говорити про складне. Де зʼявляється можливість бути справжнім біля іншого. Де є здатність побачити іншу людину навпроти себе: як інший всесвіт, іншу реальність, інші потреби, інший досвід. І інше сприйняття.
Там, де ми замість «ти мене не чуєш!» кажемо:
«Мені важливо, щоб ти був поруч, коли мені страшно. Я не знаю, як це сказати, тому кричу…»
Розмова — це міст. І якщо ним ніхто не йде — міст заростає.
Але якщо обидвоє наважуються хоча б подивитися в один бік — це вже початок.
Психологічна практика зі стосунками — це не про те, як зробити партнера «зручним».Це про те, щоб зрозуміти, чому ми щоразу стикаємося з однаковими болями. І як із них вийти — не через звинувачення, а через чесність, дорослість і турботу. Через торкання своїх почуттів і бачення почуттів іншого. Через свою вразливість і вразливість іншого. Через визнання і прийняття іншого.
Бо іноді зберегти стосунки — це теж сміливість.
А іноді — сміливість їх змінити.
