Емоційна сепарація

Так, на цьому шляху є багато нюансів. Наприклад, дитині можуть бути непотрібні подарунки, проте буде потреба у спілкуванні та увазі. Тому важливо в першу чергу будувати довіру з власною дитиною так, щоб вона не боялась говорити про свої потреби і відчувала себе дитиною.

На жаль, далеко не у всіх сім’ях довіра на справді гарному рівні. Часто у своїй практиці я стикаюсь з тим, що батьки радше вороги, ніж друзі, або ж недосяжний ідеал, якому треба щось доводити, чогось досягати, аби отримати увагу. А тому навіть уже дорослі "діти" можуть не мати бажаного спілкування з батьками. У цього багато причин, зокрема небажання слухати та чути з обох сторін. Проте, як на мене, важливо все ж говорити - про свої межі, про свої бажання, про свої почуття. Спокійно, без звинувачень, без криків. Закінчувати розмову, якщо відчуваєте, що вона переходить межу, яку ви можете витримати, та повертатись до цієї розмови пізніше, коли будете готові продовжити.

Варто прийняти той факт, що наші батьки - дорослі люди, яких ми не можемо змінити. Ми не змінимо їх поглядів, вподобань, звичок. Усе, що ми можемо - це говорити, чути, приймати, залишаючи простір для власної думки. Так як бажання переконати у своїй беззаперечній правоті може перерости в насильне насаджування, а у такому випадку буде лише протидія та заперечення.

Коли ми стаємо дорослими, то стаємо з батьками на один рівень - рівень дорослих людей. І варто говорити з повагою, давати змогу виговорювати усю власну позицію, і залишатись усім при своїй думці, якщо ваші принципи не сходяться.

У цьому і полягає суть емоційної сепарації. Часто у нашого покоління виходить пройти дві сходинки - фінансову та фізичну сепарації, проте емоційна може тягнутись роками і не завершитись ніколи, навіть після смерті батьків.

Всі мають власні причини на те, чому так відбувається, наприклад, тому що нас вчать “слухатись старших”, не піддаючи сумнівам їх авторитет, вчать бути зручними, доводити право на любов та власну думку. Це призводить до того, що часто в терапії ми вчимось слухати СЕБЕ всередині власної голови. Не слова когось з батьків або значущих дорослих, не вчительку зі школи, не поважну сусідку, а саме себе.

Що для цього можна зробити поза межами терапії?

- Поспостерігайте за автоматичними думками. Наприклад, “не буду брати ще одну шоколадку, бо це задорого”, “треба прибрати, бо прийдуть гості”, “щось я задовго лежу, треба встати та щось робити”

- Коли ви помітили автоматичні думки, спробуйте їх критично осмислити. Наприклад, чи правда ця шоколадка задорога для мене, а може це просто установка від батьків, що не можна витрачати на забаганки забагато, а я ХОЧУ цю шоколадку. Або чи правда варто прибирати перед приходом гостей? Чи правда ваш відпочинок затягнувся, чи у вас в голові звучить “лежиш - значить лінивий, маєш щось зробити, щоб відпрацювати відпочинок!”

- Почати напряму протистояти цим думкам. Купувати шоколад, надміру не прибирати перед приходом гостей, продовжувати лежати, якщо хочеться лежати.

Ці, на перший погляд, прості кроки насправді можуть бути постійною роботою над собою, над пізнанням своїх установок та перенань, їх трансформація у властиві вашій автентичності думки.

Звісно, не усе, чого нас вчили батьки, погане та непотрібне. Багато з закладеного в нас грає свою роль у формуванні особистості та поведінки, і не потребує переосмислення в дусі "усе рівно протилежне". В деяких моментах ми можемо просто помітити, що це від мами і продовжити робити так само. Важливо просто знати, що це підходить вам.

Як на мене, такі речі варто почати помічати, щоб відчути вдячність до своїх батьків за те, що вони старались у вас виховати. Наприклад, такі прості речі як звичка застилати постіль чи чистити зуби. Ніхто з нас, роблячи це, не задумується, що цього нас вчили батьки, і ми можемо бути їм вдячні за це.

Вдячність до батьків теж допоможе у тому, щоб сформувати гарні з ними стосунки, адже завдяки вдячності вам буде легше побачити в них союзників, друзів у процесі вашого зростання, а не тоталітарність та ворогів.

Головна думка цієї статті в тому, що наші батьки у більшості випадків (на жаль, не для всіх дітей) справді стараються нас любити, проте не завжди вміють про це сказати та показати так, як нам потрібно. Але ми як дорослі можемо самостійно побачити їх старання та дати їм змогу просто бути тими, ким вони є - нашими батьками та просто людьми.