Танатос: Роздуми про фрейдівський потяг до смерті та саморуйнацію

Згадаймо давній міф про Дедала та Ікара. Батько, геніальний винахідник, створює для себе та сина крила з пір'я та воску, щоб утекти з ув'язнення. Він застерігає Ікара: не лети надто високо, бо сонце розтопить віск, і не надто низько, бо морська волога обтяжить крила. Та юнак, сп'янілий свободою та польотом, забуває батьківські настанови. Він здіймається все вище, до самого сонця, і розпечене проміння розплавляє віск. Крила розпадаються, Ікар падає в море і гине.

Чому він так вчинив? Юнацька нерозсудливість? Жага гострих відчуттів? А може, за цим криється щось глибше, тривожніше, щось, що змушує нас іноді діяти всупереч логіці та інстинкту самозбереження? Ці питання змушують замислитися над складністю людської психіки.

Дві сили всередині нас: Любов до життя і тяга до руйнації

Ще на початку XX століття австрійський невролог Зигмунд Фрейд, засновник психоаналізу, припустив, що в людині борються два фундаментальні інстинкти. Перший – «Ерос», інстинкт життя. Це все, що пов’язане з любов’ю, творенням, продовженням роду, прагненням до задоволення і розвитку. Але є й інша, темніша сила – «Танатос», інстинкт смерті. Фрейд вважав, що це ірраціональне, часто несвідоме прагнення до саморуйнації, до повернення в неорганічний, спокійний стан небуття, з якого все колись виникло.

Ідея, зізнаюся, досить похмура і досі викликає чимало суперечок. Я й сама довго намагалася розібратися в цих концепціях, читаючи різні інтерпретації, зокрема й сучасних мислителів, таких як Жак Лакан чи Славой Жижек. Та зараз мені хочеться подивитися на це не стільки з позицій суворого психоаналізу, скільки через призму екзистенційних питань: чому ми, живі істоти, іноді так відчайдушно прагнемо того, що нас руйнує? І чи не стає ця тяга зрозумілішою, якщо чесно поглянути на страждання, якими сповнене наше існування?

Відлуння війни та дитяча гра: як Фрейд помітив «повторення»

Уявлення Фрейда про інстинкт смерті сформувалися не на порожньому місці. Перша світова війна з її небаченими раніше масштабами руйнувань та людських трагедій змусила його багато що переосмислити. Він спостерігав за своїм маленьким онуком (назвімо його умовно Петриком), який грав у дивну гру: кидав іграшку, промовляючи «Форт!» («Геть!»), а потім підтягував її назад зі словом «Да!» («Тут!»). Фрейд побачив у цій, на перший погляд, безглуздій забавці глибокий психологічний механізм – спробу дитини символічно оволодіти травматичним досвідом розлуки з матір'ю, повторюючи його знову і знову, але вже під власним контролем.

Раніше Фрейд вважав, що людиною керує переважно «принцип задоволення» (Lustprinzip) – прагнення отримувати насолоду й уникати болю. Але гра онука, а також спостереження за ветеранами війни, які уві сні знову й знову переживали жахіття боїв, та за пацієнтами, які вперто відтворювали у своєму житті руйнівні стосунки чи ситуації, змусили його засумніватися. Як пояснити цю ірраціональну тягу до повторення болісного досвіду, до саморуйнування? Фрейд дійшов висновку, що в людині існує глибинна потреба руйнувати себе і, зрештою, прагнути до смерті.

Чи таке страшне небуття? Погляд філософів

Більшість культур, особливо західних, звеличують життя і бояться смерті. Життя – це дар, диво, найвища цінність. Ми докладаємо зусиль, щоб здобути їжу, захист, лікуємося, коли хворіємо, мріємо про довголіття. Але що, якщо подивитися на смерть під іншим кутом? Адже це не лише природний кінець, а й припинення страждань. Вічний спокій, звільнення від тривог і болю існування.

Багато мислителів розмірковували про страждання як невід'ємну частину життя. Будда тисячі років тому вчив, що страждання лежить в основі буття, і пропонував шлях до просвітлення – виходу з кола перероджень і страждань. Значно пізніше румунський філософ Еміль Чоран вважав життя нестерпною катастрофою, а народження – справжнім злом, кінцем якого є смерть. Він іронічно запитував: «Якщо смерть така жахлива, як про це говорять, то як після певного періоду часу ми можемо вважати щасливою будь-яку істоту, друга чи ворога, яка перестала жити?»

Не можна не згадати й Артура Шопенгауера, німецького філософа XIX століття, який стверджував, що страждання в житті значно переважають радощі, і нам було б краще взагалі не існувати. Цю ідею розвинув сучасний філософ Девід Бенатар у книзі «Краще ніколи не народжуватися», де він раціонально доводить, що поява на світ несе стільки шкоди, що народжувати нових людей аморально. Він пише: «Ми рідко замислюємося над тим, які страждання чекають на новонароджену дитину — біль, розчарування, тривога, горе і смерть... ми можемо бути впевнені, що принаймні деякі з них відбудуться».

Шопенгауер говорив про сліпу, ірраціональну «волю до життя», яка змушує нас існувати попри всі страждання. Ми женемося за владою, статусом, багатством, але задоволення від їх досягнення завжди тимчасове, і ми знову опиняємося в колі бажань і незадоволеності. Чи не є тоді думки цих філософів про переваги небуття відлунням того самого несвідомого прагнення до спокою, яке Фрейд назвав інстинктом смерті? Можливо, за нашими свідомими зусиллями вижити й процвітати ховається глибинна схильність повернутися до неорганічного стану?

Прояви Танатоса у повсякденні

Кожна з нас, мабуть, помічала за собою чи іншими дивну тягу до саморуйнування. Це може бути бажання вживати надмір алкоголю чи наркотичних речовин, щоб «відключитися», попри ризики для здоров'я. Або незрозуміла потреба заподіювати собі дрібну шкоду – роздирати ранки, чи навіть вдаватися до більш серйозних самопошкоджень. Звідки ця привабливість?

Фрейд вважав, що інстинкт смерті – це не просто пасивне очікування кінця. Це активна сила, несвідоме прагнення прискорити повернення до стану «неживого». Напруга, що виникла через відхід від небуття, ніби намагається сама себе розрядити. І тоді політ Ікара до сонця можна розглядати не як юнацьку браваду, а як несвідомий порив до загибелі, втечу від напруги буття. Чоран писав: «Життя навіює більше страху, ніж смерть — саме життя є великою невідомістю». Можливо, смерть – це «велика визначеність», адже там немає нічого, про що треба турбуватися.

Але прояви Танатоса складніші, ніж просто бажання померти. Фрейд звернув увагу на «компульсивне повторення» (або нав'язливе повторення) – нав'язливе відтворення травматичних ситуацій або саморуйнівних моделей поведінки. Іноді я сама ловлю себе на тому, що слухаю музику, яка викликає сумні, болючі спогади. Навіщо? Це не робить мене щасливішою. Але в цьому поверненні до болю є щось дивно привабливе. Це прагнення до болю замість задоволення Фрейд розглядав як один із проявів інстинкту смерті.

Цікаво, що це ніби суперечить ідеї прагнення до спокою, адже повторення болю підтримує і навіть посилює напругу. Саме ці суперечності роблять концепцію інстинкту смерті такою складною.

Фрейд також вважав, що інстинкт смерті може спрямовуватися не лише всередину, а й назовні – у вигляді агресії до інших. Садизм, бажання завдавати болю іншим, є таким зовнішнім проявом, на противагу мазохізму – прагненню до власного болю та самознищення.

Критика та сучасне бачення

Концепція інстинкту смерті зазнала чималої критики. Багато психоаналітиків її відкинули, вказуючи на брак емпіричних доказів. Саморуйнівні тенденції та агресію можна пояснити й іншими теоріями – наприклад, теорією прив'язаності, біхевіоризмом чи когнітивними теоріями. Також не варто забувати про вплив культурних та соціальних чинників.

Проте ідеї Фрейда не зникли безслідно. Такі мислителі, як Жак Лакан, переосмислили інстинкт смерті, розглядаючи його не стільки як біологічний феномен, скільки як аспект символічного порядку – мови, культури, соціальних норм, що формують нашу реальність. Славой Жижек пішов далі, аналізуючи роль сучасного суспільства, зокрема споживацтва, у пробудженні та експлуатації цього інстинкту.

Замість висновків: питання, що залишаються

Інстинкт смерті – концепція, яка змушує нас зазирнути в найтемніші куточки власної душі, зіткнутися з нашими саморуйнівними імпульсами та ірраціональністю, що часто за ними ховається. Чи є ця поведінка випадковою? Результатом виховання чи травми? Або ж справді існує якась глибинна сила, що тягне нас до саморуйнації, до спокою небуття?

Останнім часом я розмірковую про самотність та соціальну ізоляцію. Чи не може схильність до відсторонення від інших, до усамітнення, теж бути одним із проявів цього невловимого інстинкту? Це складні питання, на які немає простих відповідей. Але, можливо, саме в процесі пошуку цих відповідей, у чесному діалозі з собою ми можемо краще зрозуміти себе і знайти власну рівновагу між прагненням жити і творити та тінню Танатоса, що невідступно присутня в глибинах нашої психіки.

Література:

• Фрейд, Зигмунд. По той бік принципу насолоди. (Ключова праця Фрейда, де він вперше формулює концепцію інстинкту смерті (Танатоса) на противагу інстинкту життя (Еросу), аналізуючи феномен нав'язливого повторення травматичних переживань. Українські переклади існують, наприклад, у видавництва "Основи" в збірках творів, або у видавництві Folio. У цій роботі Фрейд досліджує клінічні випадки, що вказують на існування потягу, сильнішого за принцип задоволення, який веде до відтворення неприємних афектів і повернення до більш раннього, неорганічного стану.)
• Фрейд, Зигмунд. Вступ до психоаналізу. (Цикл лекцій, що дають загальне уявлення про основні концепції психоаналізу, включаючи поняття несвідомого, теорію інстинктів (потягів), структуру психіки (Воно, Я, Над-Я), що є підґрунтям для розуміння складніших ідей, таких як інстинкт смерті. Українські переклади доступні, зокрема, видавництва "Основи" та "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Розділи про теорію потягів та несвідоме особливо релевантні.)
• Шопенгауэр, Артур. Мир как воля и представление. Том I. (Класична праця німецького ідеалізму, де Шопенгауер розглядає "волю до життя" як сліпу, ірраціональну метафізичну силу, що лежить в основі всіх явищ і є джерелом нескінченних страждань. Концепція страждання як невід'ємної частини існування та песимістична оцінка людського буття перегукуються з роздумами про можливу привабливість небуття, хоча Шопенгауер не говорить про "інстинкт смерті" в фрейдівському сенсі. Книга друга детально розглядає об'єктивацію волі.)
• Cioran, E. M. The Trouble with Being Born. (На українську назва може бути перекладена як "Недолік бути народженим" або "Сумнів буття народженим"). (Збірка афоризмів та есе румунсько-французького філософа, де він радикально критикує акт народження та оспівує переваги небуття. Чоран досліджує теми страждання, відчуження, абсурдності існування, що опосередковано стосуються питань, порушених у статті, зокрема, про можливу привабливість "спокою" небуття. Праця пронизана глибоким песимізмом.)
• Benatar, David. Better Never to Have Been: The Harm of Coming into Existence. (На українську назва може бути перекладена як "Краще б ніколи не було: Шкода від появи на світ"). (Сучасна філософська праця, що розгортає та аргументує позицію антинаталізму. Бенатар стверджує, що існування неминуче пов'язане зі значною шкодою та стражданнями, і тому поява на світ для будь-якої чуттєвої істоти є завжди негативною подією. Це підтримує роздуми статті про негативні аспекти життя та цінність неіснування з раціональної точки зору. Особливо див. аргумент про асиметрію між болем і задоволенням.)