Чому закоханість схожа на наркотичну залежність?

Нам з дитинства розповідають одну й ту саму історію. Вона звучить у піснях, що змушують серце битися частіше, її показують у фільмах, де двоє нарешті знаходять одне одного, долаючи всі перешкоди. Вона живе на сторінках книг, де романтичне кохання подається як найвища нагорода, кінцева мета людського існування. Суспільство переконує нас, що саме воно, це всепоглинаюче почуття, є відповіддю на всі наші проблеми, ліками від самотності та смутку. Ми прагнемо його, мріємо про нього і віримо, що знайшовши «ту саму людину», ми нарешті заживемо довго і щасливо.

Але давайте на мить зупинимось і поставимо собі чесне запитання: а чи справді це так? Що, як ця велична ідея — лише красива ілюзія? На жаль, для багатьох із нас реальність виявляється зовсім іншою. Романтичне кохання рідко стає джерелом довготривалого щастя. Навпаки, воно може принести більше болю, ніж радості. Занурення у вир неконтрольованих емоцій — від ейфорії до паралізуючої агонії — здатне завдати серйозної шкоди як психічному, так і фізичному здоров'ю. І хоча це звучить як єресь у сучасному світі, ідея про те, що уникнення закоханості може бути мудрим рішенням, заслуговує на увагу.

Солодкий полон: Кохання як залежність

Коли ми закохуємося, світ змінюється. Небо стає синішим, кольори — яскравішими, а надокучлива робота раптом не здається такою вже й поганою. Проблеми та тривоги відступають на задній план. Це відчуття настільки потужне, що затьмарює все інше. Здається, ніби наше попереднє життя було сірим і безбарвним, а тепер нарешті набуло сенсу. Ми сприймаємо кохання як щось містичне, майже надприродне. Як сказав британський філософ Бертранд Рассел, «романтичне кохання є джерелом найсильніших насолод, які може запропонувати життя».

Та що ж насправді відбувається всередині нас? Наука дає тверезу відповідь: наш мозок переживає справжній хімічний шторм. Викид дофаміну та окситоцину створює відчуття ейфорії, збудження та глибокої прив'язаності. Цікаво, що вчені, як-от біологічний антрополог доктор Хелен Фішер, порівнюють стан закоханості з кокаїновою залежністю. Сканування мозку показує, що в обох випадках активуються одні й ті самі ділянки, що відповідають за винагороду та бажання.

Закоханий, як і наркоман, демонструє схожі патерни поведінки. Він прагне проводити все більше часу з об'єктом своєї пристрасті — це називається «інтенсифікацією». Він нав'язливо думає про кохану людину, що є формою обсесивного мислення, характерного для залежності. Ми потребуємо своєї «дози» — присутності цієї людини, — щоб підтримувати стан кайфу. А коли ми її не отримуємо, починається справжня «ломка»: смуток, тривога, апатія. Щоб позбутися цієї залежності, потрібно пройти через болісний період утримання, розриваючи емоційний зв'язок з тим, хто став для нас наркотиком.

Крізь рожеві окуляри: Як кохання спотворює реальність

Закоханість змушує нас надягати рожеві окуляри. Через них об'єкт нашого обожнювання здається ідеальним, позбавленим будь-яких недоліків. Ми перестаємо бачити тривожні дзвіночки і можемо з легкістю закохатися в людину з нарцисичними рисами, маніпулятора чи просто того, хто нам абсолютно не підходить.

Ми починаємо вірити в міф про «ту саму єдину людину», хоча логічно розуміємо, що у світі, ймовірно, існують тисячі людей, з якими ми могли б бути щасливими. Але в стані закоханості звичайна людина перетворюється в наших очах на унікальну, особливу, послану долею. Ми готові йти на ірраціональні вчинки: брехати, щоб здаватися кращими, зраджувати своїм принципам, навіть ризикувати шлюбом та сім'єю заради нового спалаху почуттів.

Перешкоди, які в тверезому стані здалися б нам нездоланними — різниця у віці, культурі, фінансовому становищі, поглядах на життя, — раптом перетворюються на «виклики, які ми подолаємо разом». Ми недооцінюємо серйозність цих проблем, що неминуче призводить до конфліктів та розчарувань у майбутньому. Як влучно зауважив філософ Артур Шопенгауер, «відразу після статевого акту чути сміх диявола». Він мав на увазі ту раптову ясність, яка настає після втамування пристрасті. Коли біологічна програма виконана, ілюзія розсіюється. Тіло, яке ще вчора здавалося нам божественним, раптом виглядає звичайним мішком з кісток та плоті. І тоді ми дивимося на свого колишнього обранця і дивуємося: «Як я взагалі міг у нього закохатися?». Це гірке прозріння — ціна, яку ми платимо за тимчасове божевілля.

Неминучий біль розбитого серця

У природи є простий закон: за кожним підйомом слідує спад. І кохання не є винятком. Оскільки закоханість дарує нам неймовірно яскраві позитивні емоції, її зворотний бік — біль — виявляється настільки ж сильним. Розбите серце, відчай, глибока депресія, ревнощі, гнів — це невід'ємні супутники романтики. Недарма людство створило незліченну кількість пісень, віршів та історій про нещасливе кохання.

Корінь цього болю лежить у тому, що буддисти називають причиною всіх страждань — у прив'язаності. Коли ми закохуємося, ми ставимо своє щастя в залежність від іншої людини. Вона стає центром нашого всесвіту. Стоїчний філософ Епіктет пояснював це так: якщо ти прагнеш чогось, що від тебе не залежить, ти приречений на розчарування, коли не зможеш цього отримати. У випадку з коханням це означає, що ми потребуємо присутності іншої людини, щоб почуватися добре.

Втрата цієї людини, або навіть загроза втрати, спричиняє нестерпні страждання. Як каже буддійський монах Аджан Сона, романтичні стосунки неможливі без прив'язаності. А там, де є прив'язаність, завжди є потенціал для болю. Рано чи пізно хтось змінюється, хтось хоче піти, а інший — залишитися. І тоді страждання неминучі. Це небезпека емоційної залежності.

То що ж, відмовитися від кохання?

Постає логічне питання: якщо кохання таке небезпечне, може, краще його уникати? З раціональної точки зору, відповідь, ймовірно, «так». Якщо наша мета — душевний спокій і ясність розуму, то відмова від таких емоційних гойдалок виглядає розумним вибором. Ми не відчуємо ейфорії, але й не впадемо в прірву відчаю.

Але чи складається життя лише з логіки та розуму? Наші інстинкти, наша біологія — це теж частина нас. Це одвічна боротьба Аполлона, бога розуму і порядку, та Діоніса, бога хаосу та пристрасті, про яку писав Ніцше. Без такого явища, як закоханість, не було б полум'я, що спонукає створювати сім'ї. Життя було б набагато пріснішим. Скільки шедеврів мистецтва, скільки великих звершень було зроблено людьми під впливом цього божевільного почуття?

Можливо, в романтичному коханні є щось більше, ніж просто незручне джерело страждань? І, можливо, не пізнати його, як казав Бертранд Рассел, — це справді «велике нещастя для будь-якої людини»? Однозначної відповіді немає. І кожен має знайти її для себе сам.

Література:

• Fisher, H. (2004). Why We Love: The Nature and Chemistry of Romantic Love. Henry Holt and Co.
  (Анотація: Американський антрополог Хелен Фішер на основі досліджень мозку за допомогою фМРТ докладно пояснює, чому романтичне кохання є однією з найпотужніших людських залежностей. Вона аналізує хімічні процеси — роль дофаміну, норадреналіну та серотоніну, — які викликають ейфорію, нав'язливі думки та глибоку прив'язаність, порівнюючи цей стан із наркотичною залежністю).
• Фромм, Е. (2017). Мистецтво любити. Клуб Сімейного Дозвілля.
  (Анотація: Відомий психоаналітик і філософ Еріх Фромм розглядає кохання не як почуття, що виникає пасивно, а як мистецтво, яке потребує знань і зусиль. Він проводить чітку межу між зрілою любов'ю, заснованою на турботі, відповідальності та повазі, та її незрілими формами, такими як ідеалізація партнера, що є формою нарцисизму, та симбіотична прив'язаність, що спотворює реальність).
• Шопенгауер, А. Метафізика статевого кохання (розділ з праці «Світ як воля та уявлення»).
  (Анотація: У цьому класичному есе німецький філософ представляє песимістичний погляд на кохання як на біологічну пастку, ілюзію, створену несвідомою «волею до життя» для продовження роду. Він стверджує, що закоханість спотворює реальність, змушуючи індивіда бачити в об'єкті пристрасті досконалість, якої насправді не існує).
• Епіктет. Енхіридіон (або Посібник).
  (Анотація: Ключова праця філософії стоїцизму, що містить практичні поради щодо досягнення душевного спокою. Епіктет навчає розрізняти те, що перебуває під нашим контролем (наші думки, судження), і те, що не залежить від нас (здоров'я, майно, ставлення інших людей). Прив'язаність до останнього, згідно зі стоїками, є головним джерелом страждань, що безпосередньо стосується залежності від кохання іншої людини).