Філософія абсурду: чому Альбер Камю закликав не шукати сенс, а створювати його

Чи бувало у вас відчуття, ніби ви дивитеся в нічне небо і раптом усвідомлюєте свою крихітну, незначну роль у величній, холодній байдужості Всесвіту? Це глибоке, пронизливе почуття, коли розум відчайдушно шукає мету, логіку, якийсь вищий задум, але у відповідь отримує лише мовчання. Ми народжуємося без інструкції, живемо, прагнучи знайти відповіді на найглибші питання, і помираємо, так і не отримавши їх.

Французько-алжирський філософ Альбер Камю назвав цей фундаментальний конфлікт абсурдом: зіткнення нашого людського прагнення до сенсу з безмовним, ірраціональним світом. Для багатьох ця думка нестерпна. Вона може призвести до відчаю, до відчуття, що якщо немає гарантованої мети, то й жити не варто. Але чи так це насправді? Камю стверджував, що саме усвідомлення цього абсурду, а не втеча від нього, є ключем до по-справжньому повного і вільного життя.

Пастка легких відповідей: дві форми втечі

Коли ми стикаємося з безглуздістю, у нас виникає величезна спокуса втекти. Камю бачив два основні шляхи такої втечі, і обидва вважав формами самогубства, відмовою від справжнього життя.

Перший — це фізичне самогубство. Це пряме визнання поразки. Людина вирішує, що раз життя не має сенсу, то його треба припинити. Це найрадикальніший вихід, але, на думку Камю, це не відповідь, а капітуляція перед головною філософською проблемою.

Другий шлях, більш підступний, — це «філософське самогубство». Це те, що Камю називав «стрибком віри». Це коли людина, не витримавши тягаря невизначеності, хапається за готову систему вірувань — чи то релігію, чи то ідеологію, — яка пропонує їй готовий сенс, правила і обіцянку вічної нагороди. Людина, по суті, вимикає свій розум, відмовляється від критичного мислення, щоб отримати психологічний комфорт. Вона приймає «блакитну пігулку», обираючи блаженне невігластво замість болісної, але чесної правди. Вона перестає бути живою, мислячою особистістю і стає, за словами Камю, «ходячим мерцем», який обміняв свою свободу на ілюзію.

Третій шлях: повстання проти абсурду

Але є й третій шлях. Шлях, який не веде ні до самознищення, ні до самообману. Це шлях прийняття абсурду і повстання проти нього. Камю писав: «Самою лише діяльністю свідомості я перетворюю на правило життя те, що було запрошенням до смерті, — і відмовляюся від самогубства».

Жити абсурдним життям — це не означає жити в депресії. Це означає жити з відкритими очима, усвідомлюючи конфлікт між нашим розумом і світом, і знаходити в цьому усвідомленні силу. Щоб стати такою «абсурдною людиною», Камю виділяв три ключові риси:

1. Бунт. Абсурдна людина бунтує. Її бунт — це не революція зі зброєю в руках. Це щоденний, свідомий протест проти стану речей. Вона відмовляється від легких відповідей і втішливих ілюзій. Вона дивиться в обличчя безглуздості й каже: «Я бачу тебе, я приймаю тебе, але я не здамся». Чудовим прикладом є персонаж Мерсо з роману Камю «Сторонній». Він живе простими фізичними радощами. Він не плаче на похороні матері, бо не відчуває скорботи. Суспільство засуджує його не стільки за його вчинки, скільки за його чесність, за його відмову грати за правилами і демонструвати очікувані емоції. Навіть перед стратою він відмовляється від розради, приймаючи світ таким, яким він є: байдужим і випадковим.
2. Свобода. Коли ми відмовляємося від віри у вищу мету, вічне життя чи божественні закони, ми стаємо по-справжньому вільними. Нас більше не обмежують правила, створені для досягнення неіснуючого майбутнього. Наша свобода — це свобода жити зараз. Камю називав це «життям без апеляції». Це означає не шукати виправдання своїм діям у чомусь вищому, не апелювати до Бога чи вічності. Єдине, що в нас є, — це цей короткий проміжок часу на Землі. Це не нігілізм, який заперечує будь-які цінності. Це усвідомлення того, що ми самі створюємо свої цінності, тут і зараз.
3. Пристрасть. Якщо це життя — все, що у нас є, то логічний висновок — прожити його якомога повніше. Абсурдна людина прагне не до кращого життя, а до більшого життя. Вона хоче накопичувати досвід, відчувати, любити, страждати, боротися. Кожна мить стає цінною, бо вона унікальна і ніколи не повториться. Пристрасть — це не просто гонитва за задоволеннями, а жага до інтенсивності переживань.

Жити тут і зараз: три портрети абсурдної людини

Камю навів кілька прикладів, щоб проілюструвати цю філософію. Це не ідеали для наслідування, а скоріше портрети певного мислення, що ілюструють, як можна жити, прийнявши абсурд.

• Спокусник (Дон Жуан): Він не шукає «справжнього кохання», яке триватиме вічно. Він знаходить сенс у самому процесі спокуси й любові, віддаючи себе повністю кожній жінці в теперішньому моменті. Його життя, яке збоку може здатися поверхневим, для нього є повноцінним, бо він цінує кількість і інтенсивність переживань, а не їхню довговічність. Він любить не одну жінку вічно, а багатьох — пристрасно і щиро в ту мить, коли він з ними.
• Актор: Театральний актор проживає сотні життів за свою кар'єру. Його слава швидкоплинна — на відміну від кінозірки, його гра не залишиться на плівці. Вона існує лише тут і зараз, на сцені. І він це приймає. Він знає, що гонитва за вічною славою — безглузда. Натомість він проживає найяскравіші моменти безлічі життів, зберігаючи усвідомлення, що все це — гра. Він бачить, що всі ми граємо ролі, але більшість людей вдають, ніби їхня гра — це серйозна реальність. Актор знає правду, але все одно грає свою роль з пристрастю.
• Завойовник: Він знає, що його битви зрештою марні. Імперії руйнуються, соціальні зміни відкочуються назад, а доля завжди перемагає. Його мета — не остаточна перемога над світом, а перемога над самим собою, знову і знову. Він знаходить цінність у самій боротьбі, в напрузі, в дружбі, загартованій у бою. Він обирає меч, а не хрест, бо меч — це дія в реальному світі, тоді як хрест — це надія на світ потойбічний.

Усі ці люди живуть без надії. Але важливо розуміти: жити без надії — це не те саме, що бути безнадійним. Безнадія — це відчай, що виникає від нездатності прийняти абсурд. А життя без надії може бути звільненням. Це відмова від ілюзій на користь того, що реально: наше тіло, наш розум, цей світ і той короткий час, який нам відведено.

Визнати, що Всесвіт байдужий, — це не вирок, а точка відліку. Це запрошення перестати шукати сенс десь ззовні й почати створювати його самим, у кожному своєму бунті, кожному прояві свободи і кожній миті пристрасті. Це і є відповідь Камю: життя варте того, щоб жити, і варто жити його інтенсивно, попри все.

Література:

• Камю, Альбер. Міф про Сізіфа та інші есе. (Харків: Фоліо, 2018).
  (Анотація: Ключова праця для розуміння філософії абсурду. Саме в цьому есе Камю формулює поняття абсурду, аналізує проблему самогубства і пропонує модель абсурдної людини через принципи бунту, свободи та пристрасті. Приклади спокусника, актора та завойовника детально розглядаються саме тут).
• Камю, Альбер. Сторонній. Чума. Падіння. (Харків: Фоліо, 2021).
  (Анотація: Роман «Сторонній» є художньою ілюстрацією абсурдної людини. Головний герой Мерсо живе відповідно до принципів, описаних у «Міфі про Сізіфа». Його історія демонструє зіткнення індивідуальної чесності з лицемірством суспільства, яке вимагає дотримання безглуздих ритуалів).
• Сартр, Жан-Поль. Экзистенциализм — это гуманизм. (Москва: АСТ, 2022).
  (Анотація: Хоча Сартр і Камю мали розбіжності, ця лекція Сартра є одним із найдоступніших вступів до філософії екзистенціалізму, яка тісно пов'язана з абсурдизмом. Вона допомагає зрозуміти контекст, в якому творив Камю, зокрема ідеї свободи, відповідальності та створення сенсу в світі, де його апріорі не існує).
• Руткевич, А. М. От Фрейда к Камю: Критические очерки буржуазной философии и социологии. (Москва: Политиздат, 1985).
  (Анотація: Ця книга містить критичний аналіз ключових постатей західної філософії XX століття, зокрема й Альбера Камю. Розділ, присвячений йому, дозволяє побачити, як його ідеї сприймалися та інтерпретувалися в академічному середовищі, і пропонує погляд на його філософію з історичної та порівняльної перспективи).