Самооцінка в тапочках або виживання втомлених
Якщо ти це читаєш — можливо, ти втомився. Просто втомився і не треба пояснень.
Привіт.
Я не знаю, хто ти. Не знаю, де ти зараз — у великому місті, в евакуації, в тилу, на волонтерському центрі чи на кухні з чашкою холодного чаю. Але якщо ти залишився тут, у цьому тексті, навіть на хвильку — можливо, всередині є щось, що хоче бути почутим.
Це може бути тиша, яка гуде у грудях. Втома, яку не змиває сон. Злість, яку нема куди подіти. Порожнеча, про яку не говорять уголос. Може, тобі складно це пояснити словами. Можливо, ти навіть не впевнений(а), що з тобою щось «не так». Бо ж інші тримаються. А ти?
А ти не зобовʼязаний «справлятися» постійно
У наш час — час війни, втрат, постійної напруги — ми всі вчимося виживати. Іноді — мовчки. Затиснувши зуби, втягнувши плечі. Скажи, ти теж так робиш? Стиснувся, стиснулась, і ніби нічого. Але тіло памʼятає. Душа теж.
Я бачу багатьох людей, які приходять не з «великими проблемами», а з відчуттям: «Просто вже не можу так далі». Хтось каже, що втратив себе. Хтось зізнається, що більше не відчуває радості. Хтось не памʼятає, коли востаннє просто дихав спокійно.
Одна історія — з багатьох (без імен, з повагою)
Колись одна людина сказала мені на сесії:
— Я не знаю, чого прийшов(ла). Просто… дуже самотньо.
І ми почали з цього. З цієї чесності. З того місця, де вже не треба тримати фасад. І поступово, крок за кроком, почали будувати простір, де можна говорити. Плакати. Жартувати. Думати вголос. Бути. Не «виправляти себе», а досліджувати себе. Бережно. У своєму темпі.
Чому зараз — важливо як ніколи, бо це я к про часи:
Один чоловік довго носив годинник, який трохи відставав. І лише коли стрілки зовсім зупинилися, він відніс його майстрові.
— А чому раніше не принесли? — здивувався майстер.
— Не хотів турбувати. Та й наче ще працював.
Майстер лагідно відповів:
— Годинник не кричить. Він просто тихо зупиняється.
Так буває і з нами. Ми мовчки «відстаємо» від себе. Повільно, непомітно, але зсередини — болісно.
Можливо, ти чекаєш, що «стане легше», «закінчиться війна», «буде більше часу». Але правда в тому, що жити — треба вже. І допомога потрібна не тоді, коли все руйнується, а тоді, коли всередині тихенько тріщить.
Терапія — це не про те, щоб «зробити з себе щось краще». Це про те, щоби зустріти себе такого(таку), як ти є. І не відвернутися.
Я не скажу, що за один сеанс зміниться все. Але я можу запропонувати тобі простір, де можна сказати: «Я втомився», і тебе не будуть за це засуджувати. Де можна шукати себе без страху бути «неправильним». Де твоя злість, тривога, сором, біль — це не «зайві емоції», а частина тебе, яку ми можемо зрозуміти разом.
Можливо, тобі відгукуються ці рядки, якщо:
-
Ти давно відчуваєш втому, яка не минає
-
Тобі важко відчути радість чи натхнення
-
Ти багато чого досяг(ла), але не відчуваєш цього
-
Часто обесцінюєш себе, бо «іншим гірше»
-
У тебе є питання, які ти боїшся комусь задати
Один клієнт якось жартома сказав:
— У моїй голові вже три психологи. Один — критик, другий — мамин голос, третій — серіальний герой.
— І як вам з ними? — питаю.
— Тісно, — сміється.
І ми сміємося разом. Бо навіть сміх — це точка дотику до себе. Це теж терапія.
Якщо ти дочитав(ла) досі — це вже сміливість
Можливо, ти ще не готовий/готова звернутись. Це нормально. Але знай: ти маєш право на допомогу. Ти не повинен бути сильним завжди. І ти — не один/одна.
Я тут. І якщо настане момент, коли ти захочеш говорити — я тебе вислухаю.
Тут не треба бути продуктивним. Не треба всім подобатись. І вже точно не треба мати ідеальну самооцінку. Бо знаєш, що? Навіть у неї бувають погані дні. Вона іноді теж прокидається, дивиться в дзеркало й каже: «Ні, ну я, звісно, самооцінка… але сьогодні я просто в тапочках і без настрою».
Я знаю, що хороша самооцінка — це не завжди «я молодець», іноді це просто «я — ок, навіть якщо зараз в халаті й без плану на життя".